M&M (Marketing and Management)

 

2.1. Поняття та складові ланки аграрного підприємства і їх взаємодія.

2.2. Реформування відносин власності в аграрних підприємствах.

2.3.Організаційно-правові форми підприємств в умовах ринку.

2.4. Організація селянських (фермерських) господарств.

2.5. Установчі документи та реєстрація нових формувань.

2.6. Агропромислова інтеграція.

2.7. Економічна безпека, санація, банкрутство підприємства.

2.8. Особисті підсобні господарства.

 

2.1. Поняття та складові ланки аграрного підприємства і їх взаємодія

Підприємство - це самостійний суб’єкт господарювання, який має права юридичної особи і здійснює свою діяльність (виробничу, комерційну, науково-дослідну) з метою одержання прибутку.

Сільськогосподарське (аграрне) підприємство - це юридична особа, основним видом діяльності якої є виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої становить не менше 75 відсотків загальної суми виручки.

В умовах ринкової економіки підприємство може ефективно працювати на принципах економічної свободи у виборі видів діяльності та ринків збуту своєї продукції, партнерів (постачальників, споживачів, страхових компаній, банків та ін.), найму працівників і встановленні ціни.

Підприємства працюють в умовах конкуренції, яка є необхідною властивістю ринкової економіки. Конкуренція між підприємствами ведеться насамперед за споживача, тобто за завоювання, розширення й утримання своєї позиції на ринку.

Для ефективної роботи підприємств та інших учасників ринку їм необхідно забезпечувати автономність дій, тобто відповідну незалежність в діяльності, здійснюваній у власних інтересах.

Роль підприємств в економіці насамперед у тому, що в них здійснюється поєднання засобів виробництва з робочою силою.

Підприємство в результаті діяльності функціонує на принципах госпрозрахунку і самоокупності.

Як юридична особа підприємство має право самостійно від свого імені укладати угоди, мати майнові й особисті немайнові права, бути позивачами та відповідати в судах, мати обов’язки, які відповідають напрямам діяльності, зафіксованим в установчих документах, насамперед у статуті підприємства.

Підприємство має право на здійснення будь-яких видів господарської діяльності, створення своїх філіалів, представництв, відділень та інших відособлених підрозділів з правами відкриття поточних і розрахункових рахунків та затвердження положення про них; складання угод з іншими господарськими суб’єктами і громадянами в усіх сферах діяльності, не заборонених законом.

На діяльність підприємства державний вплив здійснюється через податки, податкові пільги та економічні санкції відповідно до чинного законодавства.

Основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (доход).

Підприємство має право самостійно визначати форми та системи оплати праці, встановлювати розміри тарифних ставок і посадових окладів відповідно до економічних і фінансових можливостей.

Господарські і договірні відносини підприємства з іншими організаціями та підприємствами будуються на госпрозрахункових принципах, в основі яких лежить купівля-продаж при суворому дотриманні чинного законодавства.

Підприємство повинно здійснювати свою діяльність відповідно до чинного законодавства, забезпечувати виконання договірних угод з організаціями і підприємствами.

Один раз на рік підприємство подає в податкові органи за місцем розташування та реєстрації інформацію про розподіл доходів (декларацію про доходи). Доход, який залишається в розпорядженні підприємства, використовується на його розсуд насамперед на розширене відтворення виробництва, повернення займів, соціальний розвиток господарства, створення резервного фонду, матеріальну винагороду робітників, а також на інші цілі.

Контроль за окремими сторонами діяльності підприємства здійснюють державна податкова адміністрація, державна контрольно- ревізійна служба, державні органи, на які покладено нагляд за безпекою виробництва й охороною праці, охороною та використанням земель, за станом боротьби із захворюваннями тварин, хворобами та шкідниками рослин, протипожежною і екологічною безпекою.

Надійна робота підприємств в умовах ринку, їх конкурентоспроможність і тривалість існування як юридичних осіб значно залежать від ступеня комплексності їх внутрішньої будови. Успіхів досягають насамперед ті підприємства, які створили всі необхідні ланки для реалізації ринкових функцій, здійснюють ефективну кадрову політику і мають певний запас потужностей.

 

2.2. Реформування відносин власності в аграрних підприємствах

Реструктуризація та реорганізація аграрних підприємств

У процесі діяльності підприємств може здійснюватися їх реструктуризація, під якою розуміють впровадження організаційно-економічних, фінансових, правових, маркетингових, технічних, технологічних та інших заходів, спрямованих на вдосконалення організаційної структури, структури управління підприємством та внутрішньогосподарського економічного механізму, реконструкцію й оновлення виробництва, стабілізацію фінансово-економічного стану з метою досягнення ефективного функціонування підприємства та його конкурентоспроможності на ринку. За такої форми реструктуризації підприємство зберігає право юридичної особи і не змінює своєї організаційної форми господарювання.

Істотно відрізняється від розглянутої така форма реструктуризації підприємств, як їх реорганізація. Вона може здійснюватися різними способами: шляхом поділу, приєднання, злиття, виділення, перетворення. У результаті реорганізації підприємства, як правило, втрачають право юридичної особи.

При здійсненні поділу підприємства на його базі створюються два або більше нових підприємств. До них як правонаступників переходять майнові права й обов’язки реорганізованого підприємства. Воно припиняє свою діяльність як юридична особа і виключається з державного реєстру України.

Злиття підприємств має місце тоді, коли два або більше підприємства зливаються в одне. Вони втрачають право юридичної особи, а їх майнові права й обов’язки переходять до нового підприємства , що виникло внаслідок такого злиття.

Приєднання відбувається в тому разі, коли одне підприємство приєднується до іншого, втрачаючи при цьому право юридичної особи. Його майнові права та обов’язки переходять до підприємства-приєднувача.

Виділення як спосіб реорганізації означає, що підприємство зберігає право юридичної особи, але з його складу виділяється ще одне або більше підприємств, яким також надається право юридичної особи. До них за розподільчим балансом переходить відповідна частина майнових прав і обов’язків реорганізованого підприємства.

Перетворення відбувається в тому разі, коли підприємство змінює свою організаційно-правову форму (наприклад, закрите акціонерне товариство перетворюється у відкрите).

Підприємство за різних причин, наприклад, банкрутство, може бути ліквідоване. При цьому воно припиняє свою діяльність як юридична особа без права створення на його основі підприємств- правонаступників.

Паювання майна та сільськогосподарських угідь

Реструктуризація КСП у нові організаційно-правові форми господарювання ринкового типу здійснювалася у формі реорганізації шляхом поділу і припинення діяльності цього підприємства як юридичної особи. Рішення про реструктуризацію приймається загальними зборами членів КСП більшістю голосів. У результаті такого рішення особи, які були членами КСП, припиняють своє членство в ньому, залишаючись при цьому власниками майнових і земельних паїв.

Для визначення індивідуальних майнових паїв необхідно:

• визначити пайовий фонд майна, що має бути розподілений між суб’єктами майнових відносин;
• розрахувати проіндексований трудовий внесок працівників за всі роки їх роботи на підприємстві;
• визначити для кожного працівника-суб’єкта майнових відносин - його індивідуальний майновий пай, який є його власністю.

Визначення пайового фонду майна по господарству

При реструктуризації КСП і перетворенні їх у підприємства ринкового типу паюванню підлягає все майно - активи підприємства. Ця вимога передбачена Законом України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” (1992). Зокрема, у ньому зазначалося, що до пайового фонду належать вартість виробничих фондів - основних і оборотних, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, грошові кошти.

Пайовий фонд майна можна визначити за таким виразом:

ПФМ = АК - Б - МСС - МЗК,

де АК - активи підприємства;

Б - боргові зобов’язання підприємства (коротко-, довгострокові і реструктуризовані);

МСС - майно соціальної сфери, якщо воно не було передане на баланс сільської ради;

МЗК - майно загального користування, що не підлягає паюванню (меліоративні та осушувальні системи, мережі водо- і газопостачання тощо).

У процесі розрахунку пайового фонду складаються переліки майна. У кожному переліку зазначається назва майнового об’єкта, його інвентарний номер, первісна і залишкова вартість (після уточнення) та місце знаходження.

Методика паювання майна передбачає також визначення кола суб’єктів пайових відносин. Право на майновий пай мають усі працюючі на момент реформування КСП, члени цього підприємства, а також пенсіонери (колишні члени підприємства, які вийшли на пенсію) незалежно від їх місця знаходження в даний час й участі в громадському виробництві.

Визначення трудового внеску працівників

Визначення трудового внеску суб’єктів пайових відносин здійснюється за фондом оплати їх праці за найтриваліший період (по можливості з моменту організації господарства). У цьому фонді враховуються всі форми економічного стимулювання, включаючи грошові і натуральні виплати. Трудовий внесок суб’єктів пайових відносин є критерієм розподілу між ними пайового фонду майна. Проте цей критерій лише тоді відповідатиме принципу соціальної справедливості, коли трудовий внесок визначатиметься за індексованим фондом оплати праці, розрахованим у такий спосіб, щоб оплату праці за минулі роки, яка була низькою і не відповідала трудовим зусиллям колишніх колгоспників, індексувати згідно з фактично досягнутим тоді рівнем продуктивності праці. Це дасть змогу привести рівень оплати праці в повну відповідність з досягнутим рівнем продуктивності праці.

Для визначення коефіцієнтів індексації в цьому періоді спочатку розраховують темпи зростання продуктивності праці у кожному періоді діленням річної продуктивності праці у базовому періоді (1986-1990 рр.) на річну продуктивність праці в будь-якому іншому періоді. Наприклад, у період 1966-1970 рр. цей показник становив 12375:4950=2,5. Економічний зміст одержаного результату в тому, що він показує, у скільки разів продуктивність праці була вищою в базовому періоді порівняно з її рівнем у будь-якому іншому періоді.

Далі визначається розрахунковий річний фонд оплати праці одного працівника в кожному з періодів діленням річного фонду оплати праці в базовому періоді (1986-1990 рр.) на темп зростання продуктивності праці, що визначений для будь-якого іншого періоду. Наприклад, для періоду 1966-1970 рр. розрахунковий фонд оплати праці одного працівника становив 2418:2,5=967 грн. Звідси коефіцієнт індексації для даного періоду можна визначити діленням розрахункового фонду оплати праці в цьому періоді на фактичний фонд оплати праці одного працівника в даному періоді - 967:780=1,24.

Визначення індивідуальних майнових паїв суб’єктів майнових відносин

Для такого визначення спочатку розраховується пайова ставка діленням пайового фонду майна на загальний трудовий внесок працівників підприємства. Якщо, наприклад, пайовий фонд майна становить 4,1 млн. грн., а загальний трудовий внесок - 27,15 млн. грошових одиниць, то звідси пайова ставка складатиме 4,1:27,15=0,151.

Індивідуальні майнові паї визначають як добуток пайової ставки на сукупний трудовий внесок відповідного працівника за всі роки його роботи на даному підприємстві. За умови, що такий внесок працівника становить, скажімо, 22 600 грошових одиниць, його індивідуальний майновий пай дорівнюватиме 3413 грошових одиниць (22600-0,151 = 3413).

Паювання сільськогосподарських угідь

Площа, що підлягає розподілу (паюванню), дорівнює різниці між загальною площею земель, що знаходиться у віданні відповідної ради, і площею земельних ділянок, переданих до резервного фонду, державного запасу (15 відсотків), для організації фермерських господарств (7-10 відсотків), земель присадибного фонду і загального користування, зайнятих сортодільницями, населеними пунктами з майданами, вулицями, а також гідротехнічними спорудами, полезахисними смугами, землями лісового і водного фондів, історико- культурного призначення. Резервний фонд земель є державною власністю.

Основне завдання паювання землі - визначення розміру земельного паю (частки) у власності на землю кожного члена сільськогосподарського підприємства. Право на земельну частку мають члени зазначених підприємств, у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в них і залишалися їх членами. Загальними зборами кожного підприємства, землі якого розпайовувалися, утворювалася комісія із числа працівників, яка здійснювала всю роботу по визначенню кола суб’єктів земельних відносин і розміру земельних часток. Результати паювання землі набувають чинності після затвердження їх районною державною адміністрацією.

Методикою паювання сільськогосподарських угідь, що розроблена спеціалістами Держкомзему України, передбачається визначення вартості земельного паю і його розміру у кадастрових гектарах. Вартість земельного паю по підприємству (Взп) обчислюють з виразу:

Взп = Гоз : Чп

де Гоз - грошова оцінка сільськогосподарських угідь, що підлягають паюванню, грн.;

Чп - чисельність пайовиків, які мають право на земельний пай.

Для визначення розміру земельного паю в кадастрових гектарах спочатку потрібно розрахувати середню грошову оцінку гектара сільськогосподарських угідь, переданих у колективну власність підприємству (Сго) за такою формулою:

Сго = Гоз : Псг

де Псг - площа сільськогосподарських угідь, переданих у колективну власність підприємству. Звідси розмір земельного паю в умовних кадастрових гектарах обчислюють з виразу

Ркг = Взп  ∙ Сго

Цей показник в цілому по господарству збігається з кількістю фізичних гектарів, які припадають на одного пайовика - суб’єкта земельних відносин. Тобто повинна витримуватися рівність

Ркг = Кфг

де Кфг - кількість фізичних гектарів сільськогосподарських угідь на одного пайовика.

 Кфг = Псг : Чп

Важливо зазначити, що власники сертифікату на право на земельну частку (пай) можуть передати право на них в оренду, спадщину, дарувати, обмінювати і головне — безперешкодно отримати свою земельну частку в натурі з одночасною видачею на неї Державного акта на право власності. Такі великі права власників сертифікатів відкривають широкий простір селянам для вибору сфери прикладання своєї праці: вони мають можливість, об’єднуючи свої земельні і майнові паї, створювати нові типи приватних підприємств (ТОВ, кооперативи, командитні товариства, приватні підприємства тощо), передавати їх в оренду цим структурам, виділити земельну ділянку в натурі і створити фермерське господарство або приєднати її до свого особистого (підсобного) господарства без створення юридичної особи.

Середній розмір земельного паю по Україні становить 4,2 га сільськогосподарських угідь і коливається від 1,1-1,5 га в західних областях України до 7,0-7,9 га в південних.

Грошова оцінка землі - це розрахункова величина. Її не можна ототожнювати з поняттям ціни землі. Ціна землі визначається в процесі купівлі-продажу земельних ділянок з урахуванням на них попиту і пропозиції, місцеположення, бонітету тощо. У світовій практиці існують різні підходи до грошової оцінки землі. У більшості така оцінка зводиться до капіталізації земельної ренти. За згаданою офіційною методикою грошова оцінка земель сільськогосподарського призначення здійснюється за одержаним сукупним рентним доходом, що є сумою диференціального і абсолютного рентного доходу.

Оренда землі і майна новоствореними сільськогосподарськими підприємствами

Оренда землі — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Орендодавцями землі та майна є громадяни та юридичні особи України, у власності яких перебувають земельні ділянки та майно.

Договір оренди - це угода сторін про взаємні зобов’язання відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування майно і земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк. Термін договору оренди земельної ділянки визначається за погодженням сторін, але не більше як на 50 років. Цей договір містить такі складові: предмет договору; строк його дії; умови, на яких він укладається; порядок внесення в нього змін і доповнень та припинення його чинності; розмір, види орендної плати; права, обов’язки та відповідальність сторін.

Орендна плата за земельну ділянку - це платіж, який орендар сплачує орендодавцеві за володіння і користування земельною ділянкою. Розмір орендної плати залежить від таких факторів: якість земельної ділянки; ціна на сільськогосподарську продукцію, що виробляються на орендованій землі, попит на цей ресурс та пропозиції його у відповідному географічному регіоні. Розмір, форма та строки внесення орендної плати встановлюються за згодою сторін і зазначаються в договорі оренди. Орендна плата може здійснюватися в таких формах: грошова, натуральна, відробіткова (мінімальна орендна плата в розмірі не менше одного відсотка вартості майнового паю).

5 квітня 2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)», який вносить зміни до Земельного кодексу України, Закону «Про оренду землі», «Про особисте селянське господарство».

Базою для визначення мінімального розміру орендної плати за земельну частку (пай) є нормативна грошова оцінка земельної ділянки. Значення нормативної грошової оцінки земель щороку уточнюється на коефіцієнт індексації, який визначається відповідно до законодавства.

У 2016 році нормативна грошова оцінка земель сільськогосподарського призначення, яка проведена станом на 1 липня 1995 р., підлягає індексації станом на 1 січня 2016 р. на коефіцієнт 4,796. Постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2011 року "Про внесення змін до Методики нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів" передбачено, що для врахування змін у рентному доході, який створюється при виробництві зернових культур, до показників нормативної грошової оцінки ріллі, проведеної станом на 1 липня 1995 року (з урахуванням індексації), застосовується коефіцієнт 1,756.

Орендна плата може сплачувати у грошовій та натуральній формах, які сторони можуть передбачити в договорі оренди, або їх поєднання.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про оренду землі» розмір орендної плати із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є однією із істотних умов договору.

Юридична особа — орендар при нарахуванні (виплаті) фізичній особі — орендодавцю орендної плати за земельний пай повинна утримати податок на доходи фізичних осіб та військовий збір. З 1 січня 2017 ставка ПДФО становить 18% (2015 рік – 15%), ставка військового збору – 1,5%.

Алгоритм нарахування орендної плати

1. Визначення нормативно – грошової оцінки паю: нормативно – грошова оцінка паю, проведена станом на 1 липня 1995 року – 11070 грн.

11070 х 1,756 х 4,796 = 93229 грн.

2. Орендна плата: (відсоток орендної плати, передбачений Договором оренди – 4,5%) 93229 х 4,5 : 100 = 4195,30 грн.

3. Утримано ПДФО 18%, військовий збір – 1,5% – 818,08 грн.

4. Сума орендної плати, що видається орендодавцю – 3377,22 грн.

ПЕРЕГЛЯНУТИ СЛАЙДИ ПРЕЗЕНТАЦІЇ

 

2.3. Організаційно-правові форми підприємств в умовах ринку

Формування аграрного ринку передбачає функціонування різних організаційних форм: приватні, приватно-орендні, державні підприємства, господарські товариства, у тому числі акціонерні товариства, селянські (фермерські) господарства та їх об’єднання - холдінгові компанії, концерни, консорціуми, агрофірми, асоціації та ін. Кожна з цих структур має характерні особливості, певні переваги та недоліки, але в кожній з них виробництво сільськогосподарської продукції й інша підприємницька діяльність здійснюється таким чином, щоб одержувати більше капіталу і прибутку.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це підприємство, створене на засадах угоди юридичними особами або громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, яке має статутний фонд, поділений на частки в розмірах, визначених установчими документами.

Товариство з обмеженою відповідальністю доцільно створювати, як правило, за наявності відносно малочисельної (близько 10-20 осіб) групи власників, для якої характерна певна єдність інтересів, достатня для прийняття одностайного рішення з ключових питань спільної підприємницької діяльності щодо визначення основних напрямків діяльності товариства, затвердження планів діяльності та звітів про їх виконання, внесення змін до статуту, про виключення учасника з товариства.

Для товариства характерна триступенева структура управління (загальні збори - голова товариства - виконавча дирекція (директор), голосування відповідно до розмірів частки учасника в статутному фонді, заборона суміщення посад голови товариства і керівника виконавчого органу.

Учасники товариства відповідають за його зобов’язаннями тільки своєю часткою у загальному майні. Вони можуть виключити з товариства учасника, який систематично не виконує чи неналежним чином виконує обов’язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства.

Відчуження своєї частки (повністю або частково) у статутному фонді товариства один з учасників може здійснити лише за згодою решти учасників.

Учаснику, який вибуває з товариства (у тому числі і виключеним), товариство виплачує пропорційну його частці в статутному фонді частину вартості майна і прибутку протягом 12 місяців від дня виходу.

Товариство створюється і діє на підставі установчого договору між учасниками про його створення та статуту товариства.

До дня державної реєстрації установчих документів товариства кожен з учасників має внести не менше 30 відсотків розміру його вкладу, передбаченого в цих документах. Залишок вкладів вноситься протягом одного року після реєстрації товариства.

Учасники товариства не зобов’язані працювати в ньому і здійснюють свої права як рівноправні (пропорційно до власної частки в статутному фонді) власники.

Розширення чисельності учасників товариства, якщо це не пов’язано з відчуженням їх часток третім особам, тягне за собою збільшення розмірів статутного фонду і відповідної державної реєстрації змін в установчих документах.

Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх внесків до статутного фонду.

Товариство з додатковою відповідальністю - це підприємство, створене на засадах угоди юридичними особами або громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, яке має статутний фонд, поділений на частки у визначених установчими документами розмірах.

Товариство створюється і функціонує на умовах, встановлених чинним законодавством. Єдиною і суттєвою особливою характеристикою товариства є додаткова відповідальність його учасників, тобто останні відповідають за зобов’язаннями товариства своїми внесками до статутного фонду, а при їх нестачі - додатково власним майном в однаковому (кратному до внеску кожного учасника) розмірі для всіх учасників.

Додаткова відповідальність встановлюється для підвищення довіри до товариства, оскільки його учасники зацікавлені не тільки в успішній діяльності товариства, а й у збереженні власного майна.

У той же час додаткова відповідальність у товаристві також є обмеженою (кратним розміром до внеску), тобто стягнення за боргами товариства не може поширюватися на все особисте майно учасника.

Командитне товариство - це підприємство, створене на засадах угоди юридичними особами або громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, яке включає одного або більше учасників з повною відповідальністю та одного або більше учасників з обмеженою відповідальністю (вкладників).

Таке товариство доцільно створювати за наявності одного або кількох лідерів, яким один або група власників довіряють своє майно чи права для самостійного здійснення підприємницької діяльності.

Управління діяльністю товариства здійснюють тільки учасники (або учасник) з повною відповідальністю. Учасники з обмеженою відповідальністю (вкладники) беруть участь у веденні справ товариства лише за його дорученням.

Учасники (учасник) з повною відповідальністю несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім належним їм майном, на яке за чинним законодавством може бути звернуте стягнення (включаючи і особисте). Інші учасники (вкладники) товариства відповідають за його зобов’язаннями тільки власним вкладом.

Товариство здійснює свою діяльність на підставі установчого договору між його учасниками.

Учасники (учасник) з повною відповідальністю можуть максимально залучити до товариства майно, вартість якого відповідає вартості їх власного внеску. Тому командитне товариство доцільно створювати на базі юридичної особи (осіб), наприклад селянського (фермерського) господарства (учасники з повною відповідальністю), які залучають кошти та майно дрібних індивідуальних власників (вкладників). Вступ вкладника до товариства здійснюється внесенням грошових або матеріальних внесків і не потребує внесення змін до установчих документів.

Учасники з повною відповідальністю відповідають перед кредиторами товариства всім належним їм майном як і учасники повного товариства. Відповідальність вкладників обмежується їхньою часткою в майні товариства як і учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

Командитні товариства можуть зайняти особливе місце в інфраструктурі аграрного ринку.

Повним товариством є підприємство, створене на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Ведення справ товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників або всіма ними, або одним чи кількома з них, яким рештою учасників спеціальним дорученням визначається обсяг повноважень.

Перехід частки учасника до іншого або до третьої особи здійснюється тільки за згодою всіх учасників. Правонаступник чи спадкоємець учасника несе відповідальність за його борги перед товариством, а також за борги товариства перед третіми особами.

Учасники не можуть діяти самостійно (від свого імені і у власних інтересах) за напрямками, для здійснення яких було створене товариство.

Перевагою цієї організаційно-правової структури є наявність повної солідарної відповідальності учасників, що підвищує довіру до цих підприємств з боку кредиторів та інших партнерів.

Але усвідомлення учасниками повного товариства того, що вони несуть ризик втрати не тільки у відповідній частці, а й особистого майна, дещо стримує їх волевиявлення щодо створення такого товариства.

Реалії нинішньої економічної ситуації такі, що підприємства мають повну самостійність у визначенні стратегічних напрямів діяльності та розподілі прибутків. Це нормальний стан для ринкової економіки.

У той же час існують певні розбіжності в цілях довгострокового розвитку між державою та суб’єктами підприємницької діяльності. Мається на увазі збереження цілісності та спеціалізації існуючих підприємств науково-дослідної сфери та деяких інших галузей. Це насамперед насінницькі та племінні господарства, сортовипробувальні станції, селекційно-гібридні центри тощо. Такі підприємства теж реформуються, але в більшості випадків держава має в цих підприємствах свою частку власності, тому може впливати на визначення основних пріоритетів діяльності.

Особливістю реалізації права приватної власності в підприємствах змішаної форми є те, що при її домінуванні у формуванні майна такого підприємства головною метою ставиться одержання прибутку. Мова не йде про збереження існуючої спеціалізації підприємства чи розширення механізмів соціального захисту своїх працівників та жителів сіл. Тому з погляду соціального захисту працівників підприємства це недолік такої форми власності. Але з точки зору прибутковості та конкурентоздатності підприємства із змішаною формою власності (у майні яких домінує приватна власність) мають значні переваги перед підприємствами, де головна роль у формуванні майна відводиться державній та колективній формам власності.

Головною позитивною рисою підприємств із колективною формою власності є наявність механізмів соціального захисту своїх працівників. У таких підприємствах, навіть коли є проблеми із виплатою заробітної плати, працівник може отримати її у вигляді натуроплати чи через різноманітні послуги із боку підприємства. Розвиток підприємств такого типу стимулює розвиток присадибних господарств населення. Тому підприємства змішаної форми із домінуванням в ній частки колективної власності на даному етапі ринкових реформ на селі досить вдало поєднують функції соціального захисту селян та розвитку крупнотоварного виробництва.

Сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) - це юридична особа, утворена об’єднанням фізичних осіб, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов’язкової трудової участі в процесі виробництва. Як випливає з наведеного визначення, членами цього кооперативу можуть бути лише фізичні особи.

Поштовхом для розвитку сільськогосподарських кооперативів у роки незалежної України стало прийняття Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” (13.08.97). Ним визначаються правові, організаційні, економічні й соціальні умови діяльності кооперативів у сільському господарстві та їх об’єднань. Закон визначає сільськогосподарський кооператив як юридичну особу, утворену фізичними або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства й об’єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.

Членом кооперативу може бути фізична чи юридична особа, яка зробила вступний і пайовий внесок у передбачених статутом розмірах, дотримується вимог його статуту, визнає цілі і принципи діяльності кооперативу. Вступний внесок здійснюється в грошовій формі для організаційного забезпечення діяльності кооперативу. Він зараховується в неподільний фонд і в разі виходу з кооперативу не повертається. Пайовий внесок може бути зроблений шляхом передачі кооперативу майна, майнових прав на земельну ділянку. При перетворенні КСП у кооперативи колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств здійснювали майнові внески своїми майновими паями. Член кооперативу користується правом ухвального голосу. Ним за власним бажанням може бути внесений до пайового фонду додатковий пай понад обов’язковий.

До складу кооперативу можуть входити асоційовані члени. Це - фізичні та юридичні особи, які здійснили лише пайові внески. Вони можуть не брати трудової участі в діяльності кооперативу і користуються правом дорадчого голосу.

Основними принципами діяльності кооперативів є добровільність членства в кооперативі та безперешкодний вихід з нього; обов’язковість трудової участі в діяльності виробничого кооперативу й обов’язковість участі членів у господарській діяльності обслуговуючого кооперативу; відкритість і доступність членства в кооперативі для тих, хто визнає його статут; демократичний характер управління, рівні права в прийнятті рішень за правилом: один член кооперативу - один голос; обмеження виплат часток доходу на паї; розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у діяльності кооперативу.

Рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами. Кількість членів кооперативу не може бути меншою за три особи. Кооператив є юридичною особою. Основним правовим документом, що регулює діяльність кооперативу, є його статут, який приймається засновниками на установчих зборах.

Члени кооперативу мають право брати участь в управлінні справами кооперативу, обирати і бути обраними в органи управління, одержувати частку доходу на пай, отримувати кооперативні виплати, забирати свій пай у разі виходу з кооперативу. Асоційовані члени мають право на отримання частки доходу на пай. У разі ліквідації кооперативу вони мають першочергове право на отримання свого майнового паю та відповідних часток доходу.

Управління кооперативом здійснюється на основі самоврядування. Його вищим органом є загальні збори, на яких обирають голову кооперативу, членів правління та членів ревізійної комісії на термін, що не перевищує трьох років. Голова кооперативу може обиратися і правлінням. Порядок обрання голови кооперативу та його функції визначаються статутом. Між зборами управління кооперативом здійснює правління, яке очолює голова правління.

У разі потреби кооператив наймає виконавчого директора й утворює спостережну раду. Виконавчий директор здійснює свою діяльність на умовах контракту, який укладає з ним правління кооперативу, формує виконавчу дирекцію. Спостережна рада обирається з членів кооперативу в складі трьох-п’яти чоловік за умови, що кількість членів кооперативу становить не менше 50 осіб. Головна функція її - контроль за діяльністю виконавчого органу. Контроль за фінансово-господарською діяльністю кооперативу здійснює ревізійна комісія (якщо членів кооперативу менше 10 чоловік, то функції цієї комісії виконує одна особа - ревізор).

Майно сільськогосподарського виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на неподільний і пайовий фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків членів кооперативу. Пайовий фонд кооперативу формується з пайових майнових внесків членів кооперативу та його асоційованих членів. Ці фонди можуть поповнюватися за рахунок примноженої матеріалізованої власності - приросту майна в натуральній або іншій формі, наприклад, цінних паперів. Пропорції розподілу приросту майна між указаними фондами встановлюються щорічно за рішенням загальних зборів кооперативу. За рахунок одержаного доходу кооператив може утворити резервний фонд, фонд матеріального заохочення та соціального розвитку.

Земля кооперативу складається із земельних ділянок, наданих йому в користування, а також придбаних ділянок у приватну власність. Члени кооперативу передають право користування належною їм земельною ділянкою кооперативу за відповідну плату згідно з договором у розмірах, визначених загальними зборами.

За претензіями кредиторів звернення стягнення на земельні ділянки, надані кооперативу в користування, не допускаються.

Кооператив відповідає за своїми зобов’язаннями всім своїм майном, а члени кооперативу - лише в межах свого майнового внеску. У разі, коли член кооперативу чи його асоційований член виходить зі складу кооперативу, їм повертається майновий пай натурою, грошима або цінними паперами в розмірі, що відповідає вартості паю на момент виходу. При цьому термін отримання паю не може перевищувати двох років. Відлік терміну починається з 1 січня року, що наступає після моменту виходу (виключення) з кооперативу. Земельна ділянка повертається в натурі (на місцевості).

Кооператив самостійно визначає напрямки господарської діяльності, на власний розсуд вибирає партнерів-споживачів, постачальників, фінансові установи та ін., реалізує продукцію і надає послуги за цінами, що встановлюються ним самостійно або на договірній основі.

Виробничий сільськогосподарський кооператив може реорганізуватися в підприємства інших організаційних форм господарювання. Ліквідація кооперативу можлива в разі ухвалення відповідного рішення суду чи арбітражного суду.

Приватне підприємство - це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, що є юридичною особою, має самостійний баланс, власні основні й оборотні кошти, розрахунковий та інші рахунки в банках, укладає угоди, може створювати філії та представництва і бути засновником або членом асоціацій, інших об’єднань.

Засновниками (власниками) таких підприємств стали колишні керівники КСП, які мали досвід керівництва великими підприємствами і користувалися довір’ям членів колективного підприємства. Приватні підприємства створювалися відповідно до Законів України “Про підприємства в Україні” (1991) та “Про підприємництво” (1991). Вони стають правонаступниками колишніх КСП. При створенні приватного підприємства не вимагається утворювати статутний фонд встановленого розміру. Тому такий фонд засновники приватних підприємств формують, як правило, за рахунок своїх майнових і рідше земельних паїв. Головна мета створення приватного підприємства на базі КСП - взяти в оренду майнові і земельні паї колишніх членів КСП, зберегти по можливості цілісність майнового комплексу та земельного масиву і завдяки приватній ініціативі, вмілому менеджменту й повній майновій відповідальності за наслідки господарювання отримати прибуток, повною мірою використовуючи при цьому фактор масштабів виробництва та можливості економного використання ресурсів. Такі приватні підприємства часто називають приватно- орендними або підприємствами з орендними відносинами, хоч у жодному правовому акті України такого терміну немає.

Основні питання діяльності приватного підприємства вирішуються його власником.

До земель приватного підприємства належать землі, придбані ним у приватну власність, одержані в постійне користування, а також взяті в оренду в колишніх членів КСП, інших юридичних та фізичних осіб. Підприємство здійснює комплекс заходів з охорони земель, передбачених земельним законодавством України. За рахунок отриманих доходів підприємство може розширювати площу земель, придбаних у приватну власність, до гранично встановлених розмірів.

Для здійснення всіх видів діяльності приватне підприємство може створювати статутний і резервний фонди, фонд соціального розвитку і фонд матеріального стимулювання працівників підприємства за кінцевими результатами діяльності.

Реорганізація або ліквідація підприємства відбувається або за рішенням власника, або у зв’язку з визнанням його банкрутом.

 

2.4. Організація селянських (фермерських) господарств

Селянське (фермерське) господарство (СФГ) є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею членів цього господарства виробляти товарну продукцію сільського господарства, займатися її переробкою і реалізацією. Це підприємство є юридичною особою, має назву, печатку і штамп, працює на засадах самоокупності.

Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник, на ім’я якого видається Державний акт на право користування землею або/і приватної власності. Членами цього господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти віком 16 і більше років та інші родичі, які об’єдналися для ведення спільного виробництва.

Виробничо-економічні відносини з державними, кооперативними та іншими підприємствами, з організаціями та громадянами селянське (фермерське) господарство будує на підставі договорів. Державні та інші органи не мають права втручатися в його господарську діяльність. Заподіяні від такого втручання збитки відшкодовуються винними.

Селянським (фермерським) господарствам надано право додатково, до визначеної законодавством граничної площі орендувати землю, а також брати в оренду технічні засоби для розширення масштабів виробничої діяльності. Нині багато СФГ завдяки цьому перетворилися у досить великі підприємства з площею сільськогосподарських земель від декількох сотень до більше тисячі гектарів.

За умови, що СФГ створюються на неосвоєній території, де немає об’єктів виробничого і невиробничого призначення, на період становлення такого господарства держава надає йому допомогу за рахунок державних централізованих капітальних вкладень, місцевих бюджетів.

Селянські (фермерські) господарства зобов’язані ефективно використовувати землю, захищати її від вітрової і водної ерозії, селів, заболочення й засолення, заростання чагарниками та дрібноліссям, тимчасово консервувати деградовані землі, не порушувати права інших землевласників і землекористувачів.

Земля, майно і вироблена продукція, грошові кошти, цінні папери фермерських (селянських) господарств належать його членам на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачене угодою між ними. Своїм майном ці підприємства розпоряджаються на власний розсуд: можуть його продавати, передавати іншим підприємствам і організаціям, обмінювати, здавати в оренду; надавати в тимчасове користування. Селянським (фермерським) господарствам надаються широкі права в господарській діяльності. Вони самостійно визначають спеціалізацію виробництва і його масштаби, на власний розсуд розпоряджаються виробленою ними продукцією, добирають партнерів з економічних зв’язків. На добровільних засадах СФГ можуть укладати договори з різними споживачами на продаж своєї продукції з оплатою її за договірними цінами. На решту продукції вони самостійно встановлюють ціни, виходячи з попиту та пропозиції.

Джерелом формування доходів цих підприємств є виручка від реалізації продукції (робіт, послуг), дивіденди на цінні папери, прибуток від участі в діяльності спільних підприємств та інші надходження. Важливо, що селянські (фермерські) господарства розподіляють доходи самостійно, керуючись власними інтересами. Багато таких підприємств через сезонність сільськогосподарського виробництва не в змозі забезпечувати високодохідність виробництва без найму на роботу інших громадян за трудовим договором, що складається відповідно до вимог законодавства України про працю. При цьому передбачається, що розмір оплати праці і тривалість оплачуваної відпустки найманих осіб не повинні бути меншими за їх мінімальний рівень, встановлений державою. Оплата праці цих працівників не залежить від кінцевих результатів діяльності селянських (фермерських) господарств.

Такі підприємства відкривають у будь-якій установі банку (державній, комерційній) розрахунковий та інший рахунки, в тому числі валютний. Вони на власний розсуд вирішують питання про використання грошових коштів, мають право брати коротко-і довготермінові кредити під заставу майна, приватизованої землі, вироблену продукцію, поручительство, гарантію та інші види забезпечення зобов’язань.

Законом України “Про селянське (фермерське) господарство” передбачається державне соціальне страхування і пенсійне забезпечення членів цього господарства та найманих осіб, які працюють у ньому за договором, нарівні з іншими працівниками сільського господарства. Час роботи цих категорій працівників у селянському (фермерському) господарстві включається до загального і безперервного стажу.

Діяльність селянського (фермерського) господарства може бути припинена з різних причин, зокрема через добровільне рішення членів господарства про припинення його діяльності, визнання його банкрутом і в разі припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою згідно з вимогами земельного Кадастру України або у випадках, коли не залишається жодного члена СФГ чи спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.

 

2.5. Установчі документи та реєстрація нових формувань

Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які являють собою добровільно укладені угоди економічно-правового характеру, де закріплені норми та принципи, що регулюють внутрішньогосподарські та міжгосподарські економічні, правові відносини суб’єктів підприємницької діяльності. Установчими документами підприємства є засновницький договір між учасниками та затверджений ними статут.

Розробка установчих документів здійснюється з дотриманням певних положень (принципів): добровільності, відкритості, пріоритетності, обов’язковості соціальної захищеності працівників.

Засновницький (установчий) договір повинен містити принципові засади створення і функціонування підприємства, визначати порядок спільної діяльності, умови формування майна. Крім того, щодо окремих товариств слід включати додаткові відомості, необхідні для досягнення цієї мети та організації управління виробництвом.

Особливості змісту установчих документів акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю, повних і командитних товариств регулюються Законом України “Про господарські товариства”.

Установчий договір повинен містити такі розділи:

• вид підприємства, предмет та цілі його діяльності;
• склад засновників і учасників; найменування та місце знаходження;
• розмір та порядок формування статутного, страхового й інших фондів;
• порядок розподілу прибутків і збитків;
• склад і компетенції органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких має бути одностайність або більшість голосів;
• порядок внесення змін до установчих документів; порядок ліквідації та реорганізації підприємства; інші питання.
  

Зокрема для командитного товариства - це розмір та склад капіталу, порядок зміни часток кожного з повних учасників у сукупному капіталі, сукупний розмір внеску вкладників. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то засновницьким документом є одноосібна заява (меморандум). Для акціонерного товариства визначаються порядок здійснення спільної діяльності, відповідальність перед особами, які підписані на акції, і перед третіми особами.

Статут підприємства охоплює питання його діяльності, містить приблизну схему і принципи побудови, включає найменування юридичної особи, відомості про місце її знаходження, адресу, визначає органи управління, їхню компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього. Як правило, кожну групу питань об’єднують у розділ, що має свою специфіку.

Статут підприємства має такі розділи:

• загальні положення;
• мета та завдання; правовий статус;
• організація господарської діяльності; організація управління; права членів підприємства; обов’язки членів підприємства; збори засновників;
• правовий статус ради (правління);
• повноваження керівника підприємства;
• статутний фонд;
• майно;
• ліквідація та механізм припинення діяльності підприємства;
• заключні положення.
  

У першому розділі подаються загальні положення щодо організації підприємства, його повна і скорочена назва, поштова адреса, юридичні особи-засновники.

У розділі “Мета та завдання” відображають завдання, що випливають з цілей заснування підприємства, наміри щодо продуктивного використання наявних ресурсів, збереження та примноження власності, зазначають, якими видами діяльності на території країни та за її межами займатиметься підприємство.

Правовий статус підприємства бажано подавати окремим розділом, де викласти загальні принципи й умови його заснування; форми майнових відносин, на яких ґрунтується підприємство та правонаступником якої організації воно стає; зазначити атрибутику підприємства (печатка, штампи, товарні знаки), розрахункові рахунки в установах банку,

Окремо виділяють розділи “Організація господарської діяльності” та “Організація управління”. У першому відображають господарсько- організаційну основу і склад галузей та підрозділів підприємства; зазначають, на яких засадах здійснюються його підприємницька діяльність, внутрішньоекономічні відносини, договірна, кредитно- розрахункова та інші види діяльності. У другому - порядок формування та організації діяльності керівних органів, методи їх роботи та прийняття рішень; порядок призначення керівників, прийому та звільнення членів підприємства; схему взаємодії внутрішніх структур.

Права членів підприємства виділяють також окремим розділом, де зазначають передбачені установчою угодою права засновників та найманих працівників, а також повноваження в управлінні справами, порядок збереження їх пайової власності та право розпоряджатися нею у випадку виходу з підприємства, а також порядок соціального захисту, одержання частки прибутків, інформації та інші права.

Обов’язки членів підприємства можна також подавати окремим розділом, де перелічити всі передбачені установчими документами зобов’язання. Зокрема зазначаються розміри та строки сплати внесків у статутний фонд, вимоги про нерозголошення конфіденційної інформації, визначається особиста участь у діяльності підприємства та ін.

Розділи “Статутний фонд”, “Майно” обумовлюють грошовий (майновий, земельний) розміри статутного фонду, порядок його формування та використання: здійснення початкових (засновницьких) внесків, оцінку майна (землі), а також порядок володіння та розпоряджання майном (паєм).

Механізм припинення діяльності підприємства та можливості реорганізації (злиття, приєднання, поділ чи перетворення) ґрунтується на чинному законодавстві та нормах, передбачених установчими документами,

В останньому розділі статуту містяться заключні положення, які передбачають визначення та підходи до вирішення статутних питань.

Статут набуває чинності з моменту його державної реєстрації, діє протягом всієї діяльності підприємства. Один його примірник зберігається в реєстраційних органах.

Статут акціонерного товариства, крім загальних положень, обов’язково має містити відомості про розмір статутного капіталу, умови про категорії акцій, що випускаються товариством, їхню номінальну вартість і кількість, права акціонерів, склад та компетенцію органів управління товариством, порядок ухвалення ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймаються кваліфікованою більшістю голосів.

У статуті товариства з обмеженою відповідальністю необхідно обов’язково зазначати розмір статутного капіталу; розмір, склад, строки і порядок сплати внесків учасників, їх відповідальність за порушення зобов’язань щодо сплати внесків, склад і компетенцію органів управління товариства та прийняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймаються одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів.

Статут повного товариства має містити умови про розміри і структуру сукупного капіталу товариства, розміри та порядок зміни часток кожного з учасників у цьому капіталі, склад, строки і порядок сплати ними внесків.

Реєстрація нових формувань

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності провадиться у виконавчому комітеті міської, районної рад або в районній держадміністрації міст Києва і Севастополя за місцезнаходженням або місцем проживання суб’єкта, якщо інше не передбачено законом.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності - юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою подають до органу державної реєстрації:

• установчі документи в повному обсязі для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;
• рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням с установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;
• статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми - суб’єкта підприємницької діяльності;
  реєстраційну картку встановленого зразка, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію;
• документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;
• документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом.
  

Якщо власником (одним з власників) суб’єкта підприємницької діяльності є юридична особа, то додатково подається нотаріально засвідчена копія свідоцтва про державну реєстрацію цієї юридичної особи.

До органів державної реєстрації подаються установчі документи в оригіналах (два примірники) та по одному примірнику копій, засвідчених в установленому порядку.

Завершальним етапом створення і реєстрації підприємства є відкриття розрахункового рахунку у відповідному банку за місцем знаходження новоствореного підприємства.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності провадиться за наявності всіх необхідних документів терміном не більше п’яти робочих днів.

Органи державної реєстрації повинні протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до реєстру суб’єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом, який надається органам державної реєстрації органами державної статистики.

 

2.6. Агропромислова інтеграція

Підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Підприємства можуть об’єднуватися в договірні об’єднання (асоціації, корпорації) і статутні об’єднання (консорціуми, концерни тощо). Об’єднання діють на підставі договорів або статуту, який затверджується їх засновниками чи власниками.

Асоціація - це договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація є добровільним об’єднанням підприємств на базі головного підприємства (як правило, переробного). Це регіональна організаційна форма агропромислової інтеграції. За головним підприємством зберігається господарська самостійність і право юридичної особи. Асоціація не має права втручання у виробничу і комерційну діяльність будь-якого з її учасників.

Мета створення асоціації - поєднання інтересів аграрних і переробних підприємств та досягнення на цій основі збільшення виробництва продукції й одержання більшого прибутку.

Асоціації - це юридичні особи, основними функціями яких є координація діяльності учасників у виробництві, переробці і реалізації кінцевої продукції, організація фірмових підприємств торгівлі, створення економічних умов для взаємовигідного об’єднання зусиль при виробництві, переробці і зберіганні та реалізації готової продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках, кооперація фінансових і виробничих ресурсів з метою задоволення потреб господарств- учасників.

Вищим органом управління асоціації є загальні збори уповноважених представників-учасників. У період між зборами повноважні функції покладаються на раду, що засідає не менше одного разу на квартал. Виконавчим органом асоціації є дирекція, яка формується радою. Дирекцію очолює директор, який призначається радою асоціації. Вступаючи до асоціації, учасники перераховують внесок на її рахунок у статутний та інші фонди. Їх розміри визначаються необхідними витратами на діяльність асоціації в інтересах її учасників.

Необхідно, щоб члени агропромислової асоціації поєднували свої матеріальні інтереси, розподіляли частину прибутку переробного підприємства, одержану понад узгоджений радою рівень рентабельності, між сільськогосподарськими товаровиробниками.

Ефективність роботи створених асоціацій низька через недосконалий механізм функціонування цієї організаційної структури. Механізм погодження рівня рентабельності створює умови, коли на практиці одержати прибуток понад встановлений рівень проблематично, тому що переробному підприємству за цих умов вигідно завищувати нормативно-плановий рівень рентабельності з тим, щоб весь прибуток залишати в своєму розпорядженні .

Ефективність діяльності асоціацій вища там, де в процесі приватизації переробних підприємств господарства-постачальники сировини одержали якщо не контрольний пакет акцій, то значну їх частину і мають реальне право контролювати господарсько-фінансову діяльність переробного підприємства.

Агрофірми. Термін “агрофірма” не є юридичним поняттям. У нормативних актах України цей термін не вживається.

Практичного поширення термін “агрофірма” набув в Україні в 90-х роках як загальне найменування ряду колгоспів, які, крім виробництва сільськогосподарської продукції, займаються також її переробкою, виробництвом продуктів харчування і навіть мають мережу власних магазинів, кафе, ресторанів, де реалізовують свою продукцію. Окремі селянські (фермерські) господарства також вживають в назві термін “агрофірма”.

Холдингова компанія. Холдингом є така форма акціонерного володіння капіталом, при якому материнська (головна) компанія, володіючи контрольним пакетом акцій дочірніх компаній, об’єднаних в єдину структуру, забезпечує собі управління і контроль за всіма підприємствами, що входять до її складу.

В умовах формування аграрного ринку актуальність холдингових компаній особливо велика. Важливою складовою частиною агропромислового комплексу держави можуть стати об’єднання сільськогосподарських підприємств навколо одного або групи переробних підприємств, створених на принципах холдингу.

До числа головних завдань холдингових компаній належить інтеграція в єдиний процес всіх основних стадій виробництва - від наукових досліджень, проектування, початку виробництва до реалізації продукції. Це досягається об’єднанням під егідою материнської компанії (шляхом придбання контрольних пакетів акцій) капіталів банків, наукових організацій, виробничих підприємств, торгових організацій.

Централізація і концентрація в материнській компанії капіталу і, відповідно, основних джерел прибутку дочірніх фірм ставить усі дочірні компанії в залежність від материнської. З іншого боку, здійснення спільної емісії цінних паперів, укладання кредитних угод під гарантії всього холдингу, проведення єдиного інвестиційного процесу, а також консолідація фінансової звітності з метою зменшення оподатковування в умовах нинішньої економічної кризи робить участь у холдингу особливо актуальною для сільськогосподарських товаровиробників, які не мають оборотних коштів і засобів для розширеного відтворення.

Не менш важлива спроможність холдингових компаній забезпечувати збільшення і нарощування інтелектуального потенціалу для розвитку нових напрямів діяльності, у тому числі сільськогосподарського виробництва.

Наступною перевагою холдингової компанії є можливість ведення єдиної комплексної маркетингової стратегії. Інтеграція в одну систему дозволить фірмам, об’єднаним спільними цілями і під одним керівництвом, на принципово новій основі побудувати схеми контролю за надходженням матеріальних ресурсів, забезпечити моніторинг їхнього збереження, транспортування і використання, а також раціоналізацію процесу збуту продукції, включаючи оптимізацію системи дистрибуції холдингової компанії.

У холдінговій компанії є можливість оптимізації системи управління, контролю, обліку і звітності. Інструментом реалізації цієї політики виступають такі методи: участь керівників материнської компанії в наглядових радах своїх дочірніх фірм, створення аналітичних (мозкових) центрів, консолідація обліку і звітності, внутрішній аудит та ін.

Централізація й укрупнення капіталу сприяють формуванню і реалізації національних й міжнародних інвестиційних проектів. Холдингові компанії сприяють прискореному розвитку регіонів їх розташування. Холдинги пом’якшують й видозмінюють конкуренцію між своїми дочірніми компаніями і створюють умови для обміну технологіями, науково-технічним досвідом у виробництві, менеджменті й особливо в найбільш важливій складовій функціонування аграрного ринку - маркетингу. Організації, що входять у холдинг, мають можливість знижувати виробничі витрати завдяки здійсненню закупівель сировини і матеріалів у великих обсягах, управлінню запасами.

Холдинги, на відміну від дрібних підприємств, можуть підготувати кваліфікований управлінський і технічних персонал на високому рівні.

І, нарешті, холдинги можуть фінансувати збиткові на початковому етапі дочірні компанії, забезпечуючи їх новими технологіями не тільки здійснення виробництва, але й технологіями ефективного постачання необхідними матеріалами і реалізації готової продукції.

Консорціум - це тимчасові статутні об’єднання, форма господарювання, заснована на кооперації аграрних і промислових підприємств, а також банків з можливою участю в спільній діяльності підприємств та організацій інших галузей - будівельних, торгових, наукових тощо. Консорціуми створюються на добровільній основі об’єднанням на кооперативних засадах вільних матеріальних і фінансових ресурсів засновників з метою одержання додаткового прибутку на вкладений ними капітал. Всі учасники консорціуму є рівноправними партнерами. Вони в однаковій мірі зацікавлені в ефективному функціонуванні спільного підприємства, оскільки, чим більше буде одержано прибутку, тим більше буде його розподілено на вкладений кожним учасником капітал. При створенні консорціуму його статутний фонд формується за рахунок дольових внесків засновників, причому вони можуть бути представлені як грошовими, так і матеріальними ресурсами. Консорціуми можуть створюватись як самостійні підприємства з правом або без права юридичної особи. У першому випадку вони перебувають на самостійному балансі, здійснюють діяльність на умовах самоокупності і самофінансування, не несуть відповідальності за зобов’язаннями засновників. Як самостійні підрозділи ці формування доцільно створювати, якщо вони мають великий статутний фонд, ведуть виробництво у великих масштабах з досить високим рівнем ефективності.

Важливою перевагою консорціумів є демократичний характер управління ними. Вищим органом управління консорціуму є рада засновників, яка формується з керівників підприємств-учасників, а також провідних спеціалістів в галузі агропромислового виробництва. На раді обирається його голова, який може одночасно бути директором агроконсорціуму.

Концерн - статутне об’єднання підприємств, наукових організацій, банків тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств. Концерни, як і холдинги, часто об’єднують підприємства різних галузей промисловості, сільського господарства, банки, торгові установи, транспорт та ін. Всі підприємства, що входять у концерн, звичайно зберігають формальну самостійність, але пов’язані між собою відносинами фінансової залежності, системою участі й управління.

На відміну від холдингової компанії, що, як правило, здійснює лише управлінські і контролюючі дії над своїми дочірніми компаніями, концерни мають власні виробничі потужності, на оптимізацію роботи яких спрямована робота дочірніх компаній.

Створення концернів в Україні має певні передумови. За останні роки в населення України сформувався стійкий попит на нові групи продуктів харчування: йогурти, легке масло (без холестерину), різноманітні напівфабрикати у зручній упаковці для швидкого приготування та ін. Це повертає виробника обличчям до споживача і стимулює його до збільшення асортименту товарів, формування закінчених циклів виробництва, підвищення якості сировини та її переробки, зручності розфасовки й інших методів залучення споживача.

Вихід українського виробника на цей ринок пов’язаний із великими витратами на нове обладнання, забезпеченням якісної сировинної бази, налагодженням системи збуту продукції. Вирішити більшість цих проблем можна шляхом створення агропромислових концернів.

Концерн в умовах України, на відміну від холдингових компаній, що працюють в широкому спектрі ринків, частіше зосереджується на виробництві і реалізації однієї групи продуктів (наприклад, продуктів масложирової, м’ясної, молочної, хмелевої й інших галузей).

Такий агропромисловий концерн контролює повний життєвий цикл своєї продукції - від наукових розробок, виробництва сільськогосподарської сировини, закупівлі матеріалів до реалізації кінцевої продукції. Тобто, складовою частиною концерну незмінно виступає мережа торговельно-закупівельних підприємств, що забезпечують мінімізацію втрат при купівлі сировини для всіх підприємств концерну й ефективну реалізацію продукції концерну. Концерн має можливість розробки власних торгових марок, під якими реалізується продукція підприємств, що входять у концерн, і самостійно неспроможних мати власну торгову марку.

Державне підприємство засноване на державній, загальнодержавній або комунальній власності. Підприємство створюється згідно з рішенням власника майна чи уповноваженого ним органу.

Засоби виробництва і вироблена ним продукція є державною власністю і належить підприємству на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління майном, підприємство володіє та користується зазначеним майном. Особливості розпорядження майном зазначені в його статуті.

Управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на підставі поєднання прав власника і трудового колективу. Органами управління є міністерство та інші органи виконавчої влади.

Державне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями коштами та іншим майном (крім основних фондів).

Державні підприємства мають право вступати до асоціацій, консорціумів, концернів та інших об’єднань за погодженням з Кабінетом Міністрів.

Спільне підприємство - це підприємство, що базується на спільній власності українського та іноземного учасника з метою одержання прибутку. Підприємницька діяльність з участю іноземних партнерів спрямована на залучення іноземного капіталу в економіку країни, одержання прогресивних технологій, нової техніки, досконаліших форм організації виробництва; використання управлінського досвіду розвитку підприємництва як способу господарювання; прискорення процесу виходу сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки на зовнішній ринок. Спільні підприємства забезпечують вищу ефективність підприємницької діяльності, сприяють підвищенню культури агропромислового виробництва.

Створення спільних підприємств відбувається за такими принципами: сувора відповідність їх виробничого функціонування чинному законодавству; добровільність об’єднання капіталу та інші аспекти підприємницької діяльності, свобода вибору підприємництва (крім певних видів діяльності, для яких необхідна ліцензія); конкуренція та інші риси ринкового середовища; врахування соціально-психологічного фактора - інтересів працівників підприємства, що переходить на партнерські виробничі зв’язки з іноземцями; висока екологічна безпека створюваних спільних підприємств; об’єктивна оцінка внесків у спільне підприємство договірних сторін і переконаність у безумовній вигідності спілкування із зарубіжними інвесторами.

Виробничо-економічна і маркетингова мотивація іноземних партнерів спрямована на скорочення капітальних затрат та зниження ризику при створенні нових потужностей, придбання джерел сировини, розширення діючих виробничих потужностей, використання дешевої робочої сили, створення нових каналів реалізації продукції та ін.

Засновниками й учасниками СП можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, особи без громадянства, а також міжнародні організації.

СП створюється і діє на підставі законів України, установчого договору та статуту, затверджених його учасниками. Воно самостійно визначає структуру управління, встановлює штат. Вищим керівним органом СП є рада учасників, яка складається з учасників або призначених ними представників. Учасники мають кількість голосів пропорційно до розміру їх часток у статутному фонді підприємства.

Виконавчий орган СП може бути колегіальним (дирекція, яку очолює Генеральний директор) або одноосібним ( директор). Членами виконавчого органу можуть бути також учасники СП. Створюється також ревізійна комісія.

Для успішного розвитку міжнародного спільного підприємництва в Україні створена достатня законодавча база, перш за все з оподаткування та надання пільг СП, особливо на початку їх створення і функціонування. Об’єктом оподаткування є валютний прибуток. СП звільняється від оплати податку з прибутку, одержаного від виробництва сільськогосподарської продукції (крім тепличних комбінатів, звіро- і рибогосподарств, господарств з вирощування квітково-декоративних рослин), а також у перший рік виробництва нової продукції. На другий рік прибуток від нової продукції оподатковується у розмірі 50 відсотків від встановленої ставки оподаткування, їм надаються податкові пільги за іншими критеріями; на митний тариф на майно, яке ввозиться в Україну іноземними учасниками СП.

 

2.7. Економічна безпека, санація, банкрутство підприємства

Безпека підприємства є складовою частиною економічної безпеки держави. Вони щільно взаємопов’язані між собою, значно впливають одна на одну.

Безпека підприємництва - це сукупність організаційно- правових, режимно-охоронних, технічних, технологічних, економічних, фінансових, інформаційно-аналітичних та інших методів, спрямованих на усунення потенційних загроз та створення умов щодо забезпечення ефективного функціонування суб’єктів підприємницької діяльності відповідно до їх цілей та завдань.

За джерелом походження загрози безпеці підприємництва можна поділити на внутрішні та зовнішні.

До зовнішніх загроз у сфері підприємницької діяльності можуть належати: робота спеціальних служб іноземних держав щодо добування інформації про економічні процеси в сфері підприємництва з метою здійснення антиконкурентних заходів; робота служб безпеки суб’єктів підприємницької діяльності як вітчизняних, так і зарубіжних, з метою придушення конкурентів, заволодіння ринками збуту чи майном конкурентів; протиправна діяльність організованих злочинних формувань та окремих осіб з метою заволодіння майном суб’єктів підприємницької діяльності.

До внутрішніх загроз безпеці підприємництва належать: протиправні чи інші негативні дії персоналу суб’єкта підприємницької діяльності; порушення встановленого режиму захисту інформації з обмеженим доступом для сторонніх осіб; порушення порядку використання технічних засобів; інші порушення правил режиму безпеки, діловодства тощо, які створюють передумови щодо реалізації протиправних цілей злочинними елементами чи іншими зацікавленими фігурантами; низький рівень кадрового, організаційно-правового, інформаційно-аналітичного забезпечення управління потенційними ризиками як від внутрішніх, так від зовнішніх загроз.

За напрямками роботи ризики потенційних загроз умовно можна. поділити ще на дві великі групи: економічні та режимно-охоронні.

З викладеного випливають завдання системи економічної безпеки підприємства: захист законних прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності та їх співробітників; збір даних, їх аналіз, оцінка і прогнозування оперативної обстановки на підприємстві, в організації, установі; вивчення та перевірка партнерів, клієнтів і конкурентів; своєчасне виявлення можливих зазіхань на об’єкт чи його співробітників з боку джерел зовнішніх загроз безпеці; недопущення проникнення на об’єкт структур промислового шпіонажу, злочинних формувань чи осіб із протиправними намірами; протидія технічному проникненню на об’єкт чи його комунікаційні системи; захист співробітників від насильницьких посягань; виявлення, попередження можливої протиправної чи іншої негативної діяльності співробітників суб’єкта підприємництва на шкоду його безпеці; збереження матеріальних цінностей, відомостей з обмеженим доступом; пошук та здобування необхідної інформації для прийняття оптимальних управлінських рішень з питань стратегії і тактики подальшої підприємницької діяльності; фізична і технічна охорона будов, споруд, територій, транспортних засобів; формування у партнерів та клієнтури через засоби масової інформації позитивного іміджу про суб’єкт підприємницької діяльності, що повинно сприяти реалізації бізнес-проектів; відшкодування матеріальних та моральних збитків, спричинених неправомірними діями юридичних чи фізичних осіб; контроль за ефективністю функціонування системи безпеки.

Для вирішення цих завдань суб’єкти підприємницької діяльності створюють власні або використовують міжвідомчі служби безпеки.

Санація - це комплекс фінансово-економічних, виробничо- технічних, організаційних, соціальних заходів, які тісно пов’язані між собою і спрямовані на виведення підприємств із кризи й відновлення або досягнення ними прибутковості та конкурентоздатності. Вона тісно пов’язана з реструктуризацією підприємств.

У результаті санації має бути досягнуто фінансове оздоровлення боржника і задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів.

Під банкрутством розуміють визнану арбітражним судом неспроможність боржника - суб’єкта підприємницької діяльності - відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури. При цьому боржником вважається такий суб’єкт підприємницької діяльності, який неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Справа про банкрутство порушується арбітражним судом за заявою кредиторів, якщо безспірні вимоги їх до боржника сукупно становлять не менше 300 мінімальних розмірів заробітних плат, які не були задоволені протягом зазначеного терміну - три місяці.

У разі банкрутства аграрного підприємства і продажу в зв’язку з цим об’єктів нерухомості сільськогосподарського призначення переважне право на придбання цих об’єктів за однакових інших умов належить аграрним підприємствам, у тому числі і селянським (фермерським) господарствам, розташованим у даній місцевості.

Комітет кредиторів приймає рішення про звернення з клопотанням до арбітражного суду про санацію аграрного підприємства з обов’язковою участю представника органу місцевого самоврядування. Санація аграрного підприємства здійснюється на термін до завершення відповідного періоду сільськогосподарських робіт. При цьому враховується час, необхідний для реалізації виробленої та переробленої сільськогосподарської продукції. Але цей термін не може перевищувати 15 місяців. Проте арбітражним судом він може бути продовжений на один рік, якщо протягом строку санації через стихійне лихо (епізоотію, інші несприятливі умови) погіршилося фінансове становище підприємства-боржника.

Законом передбачаються особливості банкрутства селянського (фермерського) господарства. Зокрема передбачено, що підставою до визнання СФГ банкрутом є його неспроможність задовольнити протягом шести місяців після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт вимоги кредиторів за грошовими зобов’язаннями та виконати зобов’язання щодо сплати обов’язкових платежів. У двомісячний термін з дня прийняття арбітражним судом рішення про порушення справи про банкрутство голова СФГ може подати до зазначеного суду план відновлення платоспроможності господарства. Якщо реалізація плану дасть змогу погасити боржнику вимоги за грошовими зобов’язаннями і вимоги за обов’язкових платежів, то арбітражним судом вводиться процедура розпорядження майном СФГ на термін закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт з урахуванням часу, необхідного для реалізації виробленої і переробленої сільськогосподарської продукції. Але цей строк не може перевищувати 15 місяців. Проте у випадку стихійного лиха і погіршення в зв’язку з цим фінансового стану СФГ термін процедури розпорядження майном може бути продовжений на один рік.

 

2.8.Особисті підсобні господарства

Особисте підсобне господарство - форма ведення сільськогосподарського виробництва, що здійснюється особистою працею громадянина та членів сім’ї з метою задоволення власних потреб у продовольстві і реалізації лишків сільськогосподарської продукції.

Земельна ділянка для ведення особистого підсобного господарства - це ділянка, відведена із земель сільськогосподарського призначення, встановлених земельним законодавством розмірів, яка розташована у межах населеного пункту, має фіксовані межі і виступає об’єктом права власності або права користування громадян України.

Присадибна ділянка - земельна ділянка в межах населеного пункту, передана громадянину у власність або надана у постійне користування для будівництва та обслуговування індивідуального жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства передаються громадянину у власність або надаються в користування, у тому числі на умовах оренди в межах населених пунктів, а також і за їх межами із земель запасу, резервного фонду земель на підставі рішення відповідної Ради (далі - органи місцевого самоврядування) у розмірах, визначених Земельним кодексом України.

Збільшення розмірів особистого підсобного господарства може здійснюватись за рахунок земельних часток (паїв), посвідчених сертифікатами на право на земельні частки (паї).

Порядок надання земельних ділянок громадянам для ведення особистого підсобного господарства встановлюється Земельним законодавством України.

Майно особистого підсобного господарства - це житлові і господарські будівлі та споруди, худоба і птиця, сільськогосподарська техніка, інші енергетичні й матеріальні ресурси, а також результати праці, на які може поширюватись врегульоване законодавством право володіння, користування і розпорядження.

Зайнятість в особистому підсобному господарстві - це діяльність громадянина, який самостійно забезпечує себе роботою і вважається зайнятою особою, якщо площа земельної ділянки складає не менше двох гектарів у розрахунку на одну працездатну особу в працездатному віці за умови відсутності в неї іншої постійної роботи.

Особи, які не є громадянами України, мають право на організацію та ведення особистого підсобного господарства на території України на умовах користування землею в порядку, що визначається законодавством України.

Члени особистого підсобного господарства ведуть його на свій розсуд і відповідальність.

Втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування і господарських організацій у діяльність громадян щодо ведення особистих підсобних господарств не допускається, за винятком випадків порушення власниками землі та землекористувачами норм земельного законодавства України.

З метою здійснення спільної діяльності з виробництва, переробки, зберігання сільськогосподарської продукції і реалізації її лишків, а також з матеріально-технічного і сервісного обслуговування особистих підсобних господарств у порядку, визначеному законодавством, члени особистих підсобних господарств можуть об’єднуватись у сільськогосподарські кооперативи, а також створювати об’єднання, асоціації, спілки особистих підсобних господарств.

Громадяни, які ведуть особисті підсобні господарства, можуть укладати будь-які угоди, що не суперечать чинному законодавству України, брати участь в зобов’язаннях, мати інші майнові та особисті немайнові права.

ПЕРЕГЛЯНУТИ СЛАЙДИ ПРЕЗЕНТАЦІЇ

 

Контрольні питання

Сільськогосподарське підприємство та його структурні ланки.
Суть реструктуризації колективного сільськогосподарського підприємства.
Особливості паювання землі і майна.
Порядок створення акціонерних товариств.
Порядок створення товариства з обмеженою відповідальністю.
Відмінність товариств з додатковою і повною відповідальністю.
Організаційно-правові основи створення сільськогосподарського виробничого кооперативу.
Приватне підприємство, його особливості, переваги та недоліки.
Порядок створення селянського (фермерського) господарства.
Установчі документи підприємства.
Особисте підсобне господарство як форма ведення сільськогосподарського виробництва.
Види об’єднань та їх роль у подальшому розвитку сільськогосподарського виробництва.
Санація діяльності підприємства та особливість банкрутства аграрних підприємств.

ПРОЙТИ ТЕСТ НА ЗАСВОЄННЯ ВИВЧЕНОГО