9. КРЕДИТНА СИСТЕМА

s8.jpg

9. Способи залучення фінансових ресурсів

 

9.1. Механізм випуску та обігу акцій, облігацій і векселів

Умови і порядок випуску цінних паперів, регулювання посередницької діяльності визначає Закон України «Про цінні папери і фондову біржу».

Цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносин позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків.

В Україні найбільше випускаються і обертаються такі цінні папери, як акції, облігації внутрішніх державних і місцевих позик, облігації підприємств і векселі.

Акція - це цінний папір без установленого терміну обігу, що засвідчує частку участі у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право участі в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції бувають іменні, на пред’явника, привілейовані та прості.

Обіг іменної акції фіксується у книзі реєстрації акцій, що ведеться товариством. До неї вносяться відомості про кожну іменну акцію, у тому числі відомості про власника, час придбання акції, а також кількість таких акцій у кожного акціонера.

Щодо акцій на пред’явника, то у книзі реєструється лише їх загальна кількість.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на першочергову участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Як правило, власники таких акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством.

Привілейовані акції можуть випускатися із фіксованим у відсотках до їх номінальної вартості щорічно виплачуваним дивідендом. Дивіденди виплачуються у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розмірів одержаного товариством прибутку у відповідному році. Якщо прибуток є недостатнім, то дивіденди по привілейованих акціях виплачуються за рахунок резервного фонду. Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 % статутного фонду акціонерного товариства.

До акції може додаватися купонний лист на виплату дивідендів, у якому містяться такі основні дані: порядковий номер купона на виплату дивідендів; порядковий номер акції, по якій виплачуються дивіденди; найменування акціонерного товариства і рік виплати дивідендів.

Акції акціонерного товариства випускаються у розмірі його статутного фонду або на всю вартість державного підприємства у разі перетворення його в акціонерне товариство на основі рішення засновників або загальних зборів акціонерного товариства.

Облігація — це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому термін з виплатою фіксованого відсотка.

Облігації поділяються на такі види: облігації внутрішніх державних і місцевих позик; облігації підприємств усіх форм власності.

Облігації можуть випускатися іменними і на пред’явника, відсотковими і безвідсотковими або цільовими, що вільно обертаються або з обмеженим колом обігу.

Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випускаються на пред’явника.

Облігації, запропоновані для відкритого продажу з наступним вільним обігом, крім безвідсоткових, мають і купонний лист. Купонний лист на виплату відсотків по облігації містить такі дані: порядковий номер купона на виплату відсотків; номер облігації, по якій виплачуються відсотки; найменування емітента і рік виплати відсотків.

По облігаціях підприємств доходи виплачуються за рахунок коштів, що залишаються після розрахунків з бюджетом і сплати інших обов’язкових платежів.

Кошти від реалізації облігацій внутрішніх республіканських і місцевих позик спрямовуються відповідно до республіканського і місцевих бюджетів, до позабюджетних фондів місцевих органів самоврядування. Кошти від реалізації облігацій підприємств направляються на цілі, визначені при їх випуску.

Вексель — це письмове зобов’язання, боргова розписка стандартної форми, що дає право її власникові вимагати сплати відповідної суми (визначеної у векселі) від особи, яка видала вексель, у відповідний термін і у відповідному місці.

Залік взаємної заборгованості з використанням векселів проводиться за чотири етапи: оформлення та облік платіжних документів; проведення заліку взаємної заборгованості; вексельне оформлення прострочених заборгованостей; наступні операції з векселями.

За своєю сутністю вексель є абстрактним борговим зобов’язанням. Його абстрактність полягає у тому, що він не обумовлений попереднім виконанням будь-яких договірних зобов’язань, як, наприклад, акредитив. Боржник зобов’язаний оплатити виданий (акцептований) ним вексель незалежно від виконання або невиконання договірних зобов’язань, пов’язаних з видачею (акцептом) цього векселя.

Векселі, які застосовуються в господарському обігу як в Україні, так і в міжнародних розрахунках, досить різноманітні.

За угодами, що обслуговуються, векселі бувають фінансові і товарні, або комерційні.

Фінансовий вексель має в своїй основі депозитну природу. Якщо класичний вексель видається за реальної товарної угоди, то фінансовий в основному використовується для мобілізації грошових ресурсів.

Товарний (комерційний) вексель використовується для кредитування торговельних операцій. Він визначає умови погашення век- селедавцем-боржником своїх обов’язків перед постачальником- кредитором за поставлену продукцію, надані послуги, виконані роботи.

За суб’єктами, що здійснюють оплату, векселі бувають прості і переказні.

Простий вексель (соло-вексель) виписує і підписує боржник (векселедавець). Вексель є його борговим зобов’язанням оплатити кредитору зазначену суму в установлений час. Тобто, оформляючи простий вексель, векселедавець є платником. Підписавши простий вексель, він стає на певний термін боржником особи, вказаної у векселі. Векселедавець бере на себе зобов’язання особисто сплатити за векселем певну суму грошей у точно зафіксований час у майбутньому або в час, визначений власником векселя.

Переказний вексель (тратта) виписує та підписує кредитор (трасант). Трасант — особа, що видає тратту, тобто переказує свій платіж на іншу особу. Переказний вексель означає наказ трасату (особі- боржнику векселедавця) сплатити в установлений термін визначену у векселі суму третій особі (ремітенту) або пред’явнику тратти.

Ремітент - власник переказного векселя. Ним може бути підприємство або банк, що утримує на свою користь відповідний відсоток від суми платежу - комісійну винагороду за надану банком послугу щодо переказу зазначеної у векселі суми у встановлений термін з рахунку векселедавця на рахунок власника векселя.

За наявністю застави векселі поділяються на забезпечені і не забезпечені. Забезпечений вексель -це вексель, гарантований заставою, яка надається кредиторові, банку або продавцеві доти, доки борг не буде сплачено. Заставою може бути дебіторська заборгованість, товарні запаси, цінні папери, основні виробничі засоби, обладнання. Незабезпечений вексель немає застави.

За порядком платежу векселі класифікуються на пред’явника і строкові.

Вексель на пред’явника — це такий вексель, що оплачується негайно після прийняття його дебітором. Вексель, що оплачується в термін, зазначений у документі, називається строковим.

За можливістю передавання іншій особі вексель буває такий, що індосується, і такий, що не індосується, тобто має передавальний напис.

Вексель може виписувати як платник, так і постачальник. Якщо вексель виписує постачальник, то платник повинен обов’язково акцептувати такий вексель, і тільки після цього він стає виконавчим платіжним документом. Для гарантії оплати векселя в зазначений у ньому термін за проханням постачальника або платника за встановлену плату банк може акцептувати вексель.

Коли настає термін платежу по векселю, він оплачується за рахунок коштів платника з його поточного рахунка. Якщо на цьому рахунку коштів немає або їх недостатньо, то тоді акцептований вексель може оплачуватися за рахунок кредиту, який може надаватися постачальнику банком під вексель.

Застосування векселів сприяє розвитку комерційного кредиту, дотриманню платіжної дисципліни, спрощенню безготівкових розрахунків і скороченню потреби в банківських кредитних ресурсах.

9.2. Лізингове кредитування

При переході до ринкової економіки виникає об’єктивна необхідність розвитку нетрадиційних джерел фінансування і кредитування, які дають змогу залучити інвестиції для фінансової підтримки агропромислового виробництва. Одним із таких джерел є лізинг.

Під лізингом розуміють довготермінову оренду машин і обладнання або договір оренди машин і обладнання, куплених лі- зингодавцем для лізингоодержувача з метою виробничого використання при збереженні права власності на них за лізинго- давцем на весь термін договору.

Лізинг можна розглядати як специфічну форму фінансування вкладень в основні фонди при посередництві спеціалізованої лізингової компанії, яка здійснює придбання майна для третьої особи і віддає йому в оренду на довготерміновий період. У цьому разі лізингова компанія фактично кредитує лізингоодержувача. Тому лізинг розглядається як кредит, який надається у товарній формі лі- зингодавцем лізингоодержувачу. Суб’єктами кредитних відносин тут виступають: кредитором — лізингодавець, позичальником — лізингоодержувач.

Об’єктами лізингу можуть бути: машини та обладнання; засоби обчислювальної техніки; транспортні засоби; виробничі будівлі і споруди та інші основні фонди. До об’єктів лізингу не належать: об’єкти оренди державного майна; земельні ділянки та інші природні об’єкти.

Класичному лізингу притаманний тристоронній характер відносин між лізингодавцем, лізингоодержувачем і постачальником.

Постачальник лізингового майна - це суб’єкт підприємницької діяльності, який виготовляє машини та обладнання і передає власне майно, яке є об’єктом лізингу.

Лізингодавець - це суб’єкт підприємницької діяльності, який передає об’єкт лізингу згідно з договором.

Лізингоодержувач - це суб’єкт підприємницької діяльності, який отримує об’єкт лізингу за договором.

Лізингодавцями можуть бути: лізингові компанії; комерційні банки; виробники машин, устаткування, обладнання; державні і місцеві органи влади.

Лізингоодержувачами є юридичні й фізичні особи.

До категорії продавців майна належать: виробники машин, устаткування і обладнання; оптово-збутові організації; торговельні фірми; власники майна та інші учасники лізингової угоди.

Розрізняють два види лізингу: оперативний і фінансовий.

Оперативний лізинг — це лізингова угода, при якій витрати лі- зингодавця, пов’язані з придбанням та утриманням об’єктів, що здаються в лізинг, не покриваються орендними платежами впродовж одного лізингового контракту.

Фінансовий лізинг — це лізингова угода, яка передбачає впродовж періоду своєї дії виплату лізингових платежів, що покривають повну вартість обладнання або більшу її частину, додаткові витрати і прибуток лізингодавця.

Лізингові відносини ґрунтуються на лізинговій угоді. Механізм укладання та реалізації лізингової угоди такий. Агропромислове підприємство з метою одержання потрібних машин чи обладнання в лізинговій компанії чи банку подає до них заявку на лізинг, в якій зазначається найменування обладнання, постачальник (підприєм- ство-виробник), тип, марка, ціна, термін користування обладнанням або іншим майном, в якому орендар має потребу. В заявці також наводяться дані, що характеризують виробничу і фінансову діяльність лізингоодержувача. Такими даними є: загальні відомості про підприємство (найменування, адреса, обсяг основних і оборотних засобів тощо); характер основної діяльності (вид продукції, що виробляється, дані про експортну діяльність); наявність використовуваного на підприємстві обладнання, у тому числі власного та орендованого; призначення обладнання, в якому лізингоодержувач має потребу.

До заяви додається: нотаріально засвідчений бізнес-план (економічне обґрунтування); копії установчих документів; бухгалтерський баланс; звіт про використання прибутку; інші документи на вимогу лізингодавця.

Лізингодавець оцінює платоспроможність агропромислового підприємства. Після схвального висновку лізингодавець доводить до відома лізингоодержувача загальні умови лізингового контракту, а постачальник обладнання інформується про його намір придбати обладнання. Далі лізингоодержувач узгоджує ціну з постачальником обладнання, а у разі потреби перевіряє надійність та ефективність об’єкта угоди. Лізингоодержувач, ознайомившись із загальними умовами лізингової угоди, надсилає лізингодавцю листа з підтвердженням — зобов’язанням з підписаним примірником загальних умов контракту, додавши до нього бланк замовлення на обладнання. Цей документ заповнює фірма-постачальник і візує лізинго- одержувач.

Після отримання перерахованих документів, лізингоодержувач підписує замовлення і надсилає його постачальнику обладнання.

Замість бланка замовлення може використовуватись договір купівлі-продажу обладнання, який укладається постачальником і лізинговою фірмою, або наряд на постачання, в якому зазначаються загальні умови поставки. Постачальник обладнання відвантажує його лізингоодержувачу, який бере на себе обов’язки з приймання обладнання. Постачальник, як правило, здійснює монтаж і введення в експлуатацію об’єкта угоди. Після закінчення роботи складається протокол приймання, який засвідчує фактичну поставку обладнання, його монтаж і введення в дію без претензій до постачальника. Протокол прийому підписують усі учасники лізингової операції і лізингодавець сплачує вартість об’єкта угоди постачальнику.

9.3. Одержання і погашення кредитів

9.3.1. Види кредитів

Кредит - це позика у грошовій або натуральній формі, яка надається на умовах повернення із сплатою відсотків за користування однією юридичною чи фізичною особою іншій.

Об’єктивна необхідність кредиту в умовах ринкової економіки зумовлюється закономірностями кругообігу основного і обігового капіталу в процесі розширеного відтворення. На одних ділянках господарювання вивільняються тимчасово вільні грошові капітали, які виступають джерелами кредиту, а на інших — виникає тимчасова потреба у кредитах.

В умовах ринку розрізняють такі види кредиту: банківський, комерційний, іпотечний, податковий, споживчий (товарний), державний і міжнародний. Кредит може надаватися у грошовій або натуральній формі.

Банківський кредит - грошова позика, що надається банками та іншими кредитними установами функціонуючим підприємствам і підприємцям. Це найпоширеніша форма кредиту в період переходу до ринкової економіки.

За призначенням і характером використання серед банківських кредитів виділяють: позики торговельно-промисловим підприємствам; позики під нерухомість; сільськогосподарські позики; конкурентний кредит; кредит під цінні папери; кредит під вексельні зобов’язання; міжбанківський кредит; позики органам.

Комерційний кредит - це кредит, який надається споживачу постачальником продукції у вигляді грошей або товарів з відстроченням платежу. В останньому випадку оформляється вексель як заставне зобов’язання покупця. У ньому зазначається сума позичених коштів і плата за кредит, терміни платежу та інші умови, узгоджені сторонами.

Іпотечний кредит - це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна. Кредиторами з іпотеки є іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки. Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об’єкти іпотеки або поручителів, які надають під заставу об’єкти іпотеки на користь позичальника. Як іпотеку при наданні кредиту доцільно використовувати житлові будинки, квартири, виробничі будівлі, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника і не є об’єктом застави за іншою угодою.

Податковий кредит - це кредит, що надається фінансовим органам на основі кредитної угоди, укладеної підприємством з податковою адміністрацією, за місцем реєстрації підприємства, для сплати податків на дохід (прибуток).

Споживчий кредит - це кредит, що надається населенню у вигляді відстрочення платежу за товари довготермінового користування, на закупівлю худоби, будівництво житла, садових будиночків та інші види послуг.

Державний кредит - це сукупність кредитних відносин між позичальником, в особі держави, та підприємцями і населенням як його кредиторами. Основними формами державного кредиту є державні ощадні сертифікати, казначейські зобов’язання, облігації, займи та грошово-речові лотереї. Через ці форми держава мобілізує грошові кошти юридичних і фізичних осіб на умовах повернення і оплачування та використовує їх на покриття державних витрат.

Міжнародний (зовнішньоекономічний) кредит - це позики, що одержують держава, банки, підприємці тощо від іноземних кредиторів або надають іноземним позичальникам.

У свою чергу, серед вищеназваних видів розрізняють окремі види кредитів залежно від їхнього характеру, цільового спрямування, об’єкта кредитування та інших ознак і критеріїв.

9.3.2. Кредитний договір

Кредитні відносини агропромислових підприємств з комерційними банками, які передбачають планування, видачу і погашення позики, зменшення чи збільшення відсоткових ставок, будуються на основі кредитних договорів.

У кредитному договорі зазначається мета кредитування, умови, порядок надання й погашення позики, спосіб забезпечення кредиту, відсоткові ставки за кредит, права і відповідальність сторін та інші умови. Кредитний договір, як правило, містить такі розділи:

  • Загальні положення.
  • Права та обов’язки позичальника.
  • Права та обов’язки банку.
  • Відповідальність сторін.
  • Порядок вирішення спорів.
  • Термін дії договору.
  • Юридичні адреси сторін.

У загальних положеннях зазначають: найменування сторін; предмет договору — вид кредиту; суму і розмір відсоткової ставки; умови забезпечення виконання зобов’язань за кредитом (застава, гарантія, поручительство); порядок надання та погашення кредиту; порядок нарахування й сплати відсотків за кредит.

Права та обов ’язки позичальника:

підприємство-позичальник має право: вимагати від банку кредит в обсягах і в термін, зазначений у договорі; достроково погасити заборгованість (за наявності фінансових можливостей); розірвати договір у разі невиконання банком умов;
підприємство-позичальник зобов’язане: використовувати отриманий кредит на цілі, обумовлені договором; повернути наданий кредит в обумовлений термін; своєчасно сплачувати банку відсотки за користування кредитом; своєчасно надавати банку баланс та інші документи для здійснення контролю за позикою; забезпечити достовірність відомостей, наданих для отримання кредиту, і можливість контролю за його використанням; інформувати банк про зміни організаційно-правової форми підприємства; виконувати інші зобов’язання (згідно з договором).

Права та обов’язки банку

банк має право: перевіряти забезпеченість наданого кредиту і його цільове використання; припиняти видачу нових позик і пред’являти претензії щодо раніше наданих у разі порушення підприємством умов кредитного договору і виявлення недостовірної звітності, недоліків у введенні бухгалтерського обліку, затримки сплати відсотків за кредит; стягувати з підприємств за пролонгацію кредиту відповідну комісійну винагороду; переглядати відсоткові ставки за користування кредитом у разі зміни рівня облікової ставки НБУ; здійснювати нарахування і стягнення компенсації за невикористаний кредит (за офіційної відмови підприємства від кредиту чи його частини впродовж терміну дії договору).
банк зобов’язаний: надавати підприємству кредит в обсягах і у терміни, обумовлені договором; інформувати підприємство про факти і причини дострокового стягнення банком кредиту; інформувати підприємство про зміни у нормативних актах з питань кредитування і розрахунків, внесених рішенням Національного банку України.

Відповідальність сторін. У разі порушення підприємством узятих на себе зобов’язань банк може: припинити подальшу видачу кредиту; вимагати його дострокового повернення; зменшувати суму кредиту, обумовлену договором; збільшувати відсоткову ставку за кредит; за несвоєчасне повернення кредиту й відсотків стягувати пеню у розмірі, обумовленому договором, але не більше двократного розміру офіційної облікової ставки НБУ.

Підприємство може вимагати від банку відшкодування збитків, що виникли внаслідок порушення зобов’язання надання кредиту або надання його не в повному обсязі.

9.3.3. Умови одержання кредиту

Процедура одержання фінансового кредиту підприємством передбачає: попередні переговори, подання в банк заяви та інших документів на отримання кредиту, оцінювання банком ефективності комерційної угоди (інвестиційного проекту) підприємства, підписання кредитного договору між підприємством і банком, надання кредиту і контроль банку за виконанням підприємством умов кредитування.

На першому етапі підприємство і банк ведуть переговори з метою можливого укладення кредитної угоди. За позитивних наслідків переговорів банк готовий взяти документи підприємства для розгляду.

На другому етапі підприємство звертається в банк із заявою, яка містить такі дані: мета отримання; сума і термін кредиту; економічне обґрунтування необхідності кредиту; джерела погашення.

На вимогу банку підприємство надає йому необхідні документи, до яких належать:

  • заява про надання кредиту;
  • статут підприємства (нотаріально засвідчений), установчий договір (нотаріально засвідчений);
  • реєстраційне посвідчення (свідоцтво) або патент (нотаріально засвідчені);
  • договір оренди або інші документи щодо права власності на землю або права тимчасового користування земельною ділянкою (нотаріально засвідчені);
  • контракти (договори) між продавцем і покупцем, замовником і підрядником на виконання будівельно-монтажних робіт;
  • довідка з банку про розмір сплаченого статутного фонду, а також витяги з розрахункового і валютного рахунка підприємства (позичальника);
  • фінансова звітність: форма № 1 «Баланс підприємства»; форма № 2 «Звіт про фінансові результати і їх використання»; форма № 5 «Звіт про стан майна підприємства»;
  • висновок аудиторської фірми щодо фінансового стану підприємства, техніко-економічне обґрунтування угоди або проекту;
  • ліцензія на проект, який кредитується (якщо така потрібна);
  • підтвердження Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків України про наявність квоти;
  • підтвердження наявності складських приміщень;
  • підтвердження наявності виробничих площ і потужностей;
  • договір застави;
  • поручительство, гарантія, договір страхування (один із цих документів);
  • клопотання місцевих і державних органів влади про надання підприємству кредиту;
  • розрахунок наявних грошових надходжень.

На підставі поданих клієнтом документів установа банку проводить оцінювання кредитоспроможності та фінансового стану підприємства.

Для підприємств, які є надійними і постійними клієнтами банку, перелік документів може бути дещо меншим.

На третьому етапі банк: вивчає формальну і неформальну інформацію про підприємство; оцінює його ділову репутацію та імідж; аналізує кредитоспроможність підприємства, проводить поглиблене обстеження його фінансового стану і визначає міру ризику; визначає перспективи розвитку підприємства; перевіряє наявність джерел і гарантій погашення кредиту.

У разі прийняття схвального рішення підписується кредитний договір між позичальником і банком, надається кредит і здійснюється контроль банку за виконанням підприємством умов кредитування.

9.3.4. Способи погашення кредиту

Порядок погашення кредиту - це спосіб погашення основної його суми і нарахованих відсотків. Кредит погашають повністю після закінчення терміну кредитної угоди або поступово, частинами. Відсоток нараховується на суму непогашеного кредиту.

За способом погашення позики можуть бути: до запитання; з погашенням у відповідний термін; з довготерміновим погашенням.

За позиками до запитання термін повного повернення конкретно не визначається і погашення відбувається на вимогу банку.

Позика може погашатися підприємством не тільки відповідно до кредитного договору, а й достроково (на вимогу кредитора або на бажання підприємства).

За характером погашення кредити поділяються на такі види:

  • дисконтні;
  • позики, які погашаються поступово — щомісячно, щоквартально, раз на півроку, щорічно;
  • позики, які погашаються одноразовим платежем, після закінчення терміну позики, тобто підприємство одночасно сплачує банку суму основного боргу та нарахованих відсотків;
  • амортизаційні (здійснюється поступова виплата основного боргу та відсотків рівномірними внесками);
  • можуть бути й інші способи погашення, які визначаються у кредитному договорі (наприклад, надання підприємству пільгового періоду кредитування, тобто відстрочки погашення кредиту).

На відміну від звичайних, надання дисконтних позик передбачає утримання позикового відсотка (дисконту) під час видачі кредиту.

Законодавством України видачу дисконтних позик заборонено.

За погашення періодичними внесками деяка частина основної суми кредиту сплачується однаковими внесками упродовж терміну дії кредитної угоди, а більша частина його — після закінчення терміну кредиту.

За «амортизаційного» погашення основну суму кредиту підприємства сплачують поступово. Платежі здійснюються однаковими сумами регулярно і включають відповідну частину суми основного боргу і відсотків. Разом з останнім внеском погашають залишкову суму кредиту.

Погашення однаковими внесками передбачає, що кожен наступний платіж менший за попередній, оскільки відсоткові виплати з часом знижуються.

Інші способи погашення кредиту:

  • порядок погашення може бути пов’язаний з доходами від заходу, що кредитується (погашення кредиту з перервою, тобто з пільговим періодом, а регулярні внески для погашення здійснюються тільки тоді, коли проект починає давати дохід);
  • внески для погашення основної суми кредиту здійснюються нерегулярно й неоднаковими сумами.

Джерелами погашення кредиту, отриманого підприємством, можуть бути: виручка від реалізації продукції, що її отримає підприємство в процесі реалізації проекту кредитування; виручка від реалізації продукції власного виробництва, не пов’язаного з проектом кредитування; інші кошти від господарської діяльності.

Умови погашення кредиту обумовлюються під час підписання договору підприємства з банком, виходячи з: цільового спрямування кредиту; обсягів та терміну позики; порядку та термінів надходження коштів на рахунок підприємства; сезонності та циклічності виробництва; рівня платоспроможності та надійності матеріального забезпечення підприємства тощо.

Відсотки за користування кредитом нараховуються щомісячно в розмірі, передбаченому кредитним договором. Відсотки сплачуються за фактичну кількість днів користування позикою.

Підприємство може звернутися до банківської установи з проханням переглянути графік погашення заборгованості та нарахування відсотків. Банк може зважити на клопотання, якщо підприємство доведе об’єктивну неможливість отримання передбаченого бізнес-планом доходу в обсязі, достатньому для погашення позики. За згоди банку підприємство укладає з ним або додаткову кредитну угоду, або коригує лише графік зміни термінів часткових платежів.

Умови погашення кредитів істотно впливають на фінансовий стан суб’єктів господарювання.

9.4. Спотові, форвардні і ф’ючерсні контракти

Біржові угоди з реальним товаром (спот, форвард) укладаються з метою фізичного переходу товару від продавця до покупця на умовах, передбачених угодою.

Угоди з коротким терміном поставки, або спот, передбачають негайне передавання товару покупцеві на умовах контракту. Виконання угод починається з моменту їх укладання, а поставка здійснюється у термін від 1 до 30 днів. При таких угодах важливою є практика розподілу витрат на зберігання та страхування товару. Так, витрати на зберігання товару та вартість його страхування до моменту продажу відносяться на рахунок продавця, а після укладання угоди, тобто після продажу — на рахунок покупця.

Механізм використання угод на умові спот досить простий. Товар, який є на зберіганні (що підтверджено відповідними документами), виставляється на продаж. Покупці відповідно підтверджують свою платоспроможність. Після укладання угоди покупець перераховує кошти на поточний рахунок біржі і тільки після цього починається відвантаження товару. У разі несплати за угодою у визначені терміни угода анулюється, а гарантійний внесок покупця (не менш як 0,5% від суми угоди) спрямовується на користь продавця.

Угоди з відстроченою поставкою, або форвард, — це взаємне передавання прав і обов’язків на реальний товар з відстроченим терміном поставки. Такі угоди оформляються як договори поставки. Продавець бере зобов’язання здійснити поставку закупленого товару у термін, обумовлений угодою, а покупець бере зобов’язання прийняти товар і оплатити його за цінами контракту у разі, якщо немає повного розрахунку чи передоплати при укладанні угоди.

Особливість угоди на умові форвард полягає в різниці між часом укладання угоди та поставкою товару покупцеві. Тривалість періоду між моментом укладання угоди та поставкою товару встановлюється кожною біржею залежно від його асортименту. Так, на аграрну продукцію передбачається 3, 6 і 9 місяців.

Об’єктом торгівлі при форвардних угодах, як правило, є товар, який буде вироблено (вирощено) на момент його поставки.

Переваги укладання таких угод виявляються в значній економії витрат на зберігання продукції, а основне — дають змогу товаровиробнику самому авансувати майбутнє виробництво.

Однак при укладанні угоди з відстроченою поставкою існує ризик непостачання товару в обумовлені терміни та кінцевих розрахунків у разі передбаченої угодою передоплати. На товарних біржах України застосовується механізм страхування від таких ризиків з використанням послуг вітчизняних та іноземних страхових компаній.

Ф’ючерсні угоди — це взаємне передавання прав і зобов’язань щодо стандартних контрактів на поставку біржового товару, отже, передбачається купівля або продаж не реального товару, а тільки контракту на нього впродовж певного періоду. Реалізується не товар, а контракт. Такі угоди укладаються не з метою купівлі- продажу реального товару, а для його страхування від можливих несприятливих змін ціни. Вони укладаються за стандартизованими умовами на основі біржових типових контрактів щодо кожного виду товару. Об’єктом ф’ючерсної угоди може бути тільки один вид продукції визначеної якісної характеристики.

Ф’ючерсні угоди укладаються не на обсяги товару, а тільки на визначену кількість контрактів. Сумарні обсяги певного виду товару за ф’ючерсними угодами визначаються кількістю контрактів, а обсяги певного виду товару в кожному контракті стандартизовані.

Мета укладання ф’ючерсної угоди полягає в одержанні різниці між ціною контракту на момент його укладання та ціною на день закінчення контракту. Якщо за цей період ціна зросте, то продавець програє. Для виплати різниці між ціною в контракті та реальною ціною, що склалася на ринку, продавець укладає офсетну, або зустрічну (протилежну), угоду, тобто угоду на закупівлю такої самої партії товарів за новою, вже реальною ціною на момент закінчення терміну ф’ючерсної угоди. Покупець також укладає офсетну угоду на продаж такої самої партії товару за новою ціною і одержує виграну різницю. При укладанні офсетної угоди ф’ючерсна угода ліквідовується.

Однією з умов ф’ючерсної торгівлі є наявність обслуговування з боку Розрахункової палати. Після реєстрації ф’ючерсної угоди її контрагенти (покупець і продавець) припиняють взаємовідносини як сторони, оскільки відтепер мають відносини виключно з Розрахунковою палатою.

У момент укладання ф’ючерсної угоди покупець і продавець вносять гарантійну заставу в розмірі до 18% вартості контракту на окремий рахунок. У місяць поставки товару за цим контрактом гарантійний завдаток має становити 100 % вартості товару.

Щоденно за всіма ф’ючерсними контрактами, які не були ліквідовані впродовж біржового дня, проводяться розрахунки. У разі підвищення цін сторона, яка продала контракт (продавець), повинна до початку наступного біржового дня (сесії) виплатити брокеру, а той — Розрахунковій палаті різницю між ціною, зареєстрованою при закритті попереднього біржового дня, та ціною, зареєстрованою при закритті поточного біржового дня.

Розрахункова палата, у свою чергу, нараховує або сплачує брокеру-покупцю, а він — своєму клієнтові позитивну для нього різницю. Якщо ціна знижується, то відбувається навпаки: покупець вносить різницю цін брокеру, а той — Розрахунковій палаті, яка направляє їх продавцю.

ПЕРЕГЛЯНУТИ СЛАЙДИ ПРЕЗЕНТАЦІЇ

 

ВИКОНАЙТЕ ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ