M&M (Marketing and Management)

 

1.1. Сутність підприємництва та його економічна основа

Підприємництво є категорією бізнесу. У господарській практиці категорії «підприємництво» і «бізнес» часто ототожнюють. Водночас це нетотожні, хоча й дуже близькі за значенням поняття. Згідно із словником Даля, «Бізнес — це справа... будь-який вид людської діяльності. з метою отримання прибутку». Отже, бізнес — поняття ширше, ніж підприємництво і охоплює всі відносини, що виникають між усіма учасниками ринкової економіки: підприємцями, споживачами, найманими працівниками та державою.

Основним теоретиком підприємництва і бізнесу вважають французького банкіра-економіста Р. Кантільйона, який ще на початку XVIII ст. ввів поняття «підприємництво». Особливу роль у розробленні теорії підприємництва відіграв німецький соціолог М. Вебер. У його наукових працях відтворено ідеальний тип підприємця з яскраво вираженими етичними якостями.

Вершиною в розробленні теорії підприємництва вважають праці австро-американського економіста і соціолога Й. Шумпетера. При вивченні теорії економічного розвитку капіталізму в центр «людського чинника» він поставив підприємця, в якому втілені найкращі соціально-культурні якості ділової людини. Підприємницьку функцію Й. Шумпетер ототожнював із функцією економічного лідерства і новаторства.

Теоретичні розробки цих і багатьох інших західних економістів є основою сучасних концепцій підприємництва.

Законодавство України про підприємництво визначає загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності фізичними і юридичними особами на території України, гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки.

Звідси підприємницька діяльність — це діяльність ініціатив них, енергійних, творчих, кмітливих, цілеспрямованих, порядних людей, які реалізують важливі, складні, сміливі ідеї та рішення, беруть на себе ризик, пов ’язаний з реалізацією їх. Таким чином, підприємницька діяльність є поняттям багатогранним, що втілює у собі інтелектуальні здібності, потрібні в управлінні, менеджменті, бізнесі, комерційній діяльності, технології виробництва товарної продукції на рівні різних інститутів багатоукладної інфраструктури ринку.

Підприємництво включає в обіг свого суб’єкта підприємця, а не всіх учасників ринку. Отже, поряд із споживчим і трудовим йтиметься про підприємницький бізнес.

Підприємництво здійснюється за такими принципами:

• вільний вибір виду діяльності;
• залучення на добровільних засадах для здійснення підприємницької діяльності майна та коштів фізичних і юридичних осіб;
• самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється, встановлення цін відповідно до законодавства;
• вільне наймання працівників;
• залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використовувати які законодавство не забороняє і не обмежує;
• вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати обов’язкових платежів, установлених законодавством;
• самостійне здійснення підприємцем-юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
  

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах на розсуд підприємця. Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України. Якщо такий порядок спеціальним законодавством не встановлено, то підприємець керується Законом України «Про підприємництво» і своїм статутом. Цим законом регулюються також відносини, пов’язані зі здійсненням підприємницької діяльності.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати договори з громадянами про використання їхньої праці. При укладанні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, оплату її не нижче встановленого в країні мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, у тому числі соціальне і медичне страхування та соціальне забезпечення.

Діяльність підприємця може бути припинена за таких обставин:

• з власної ініціативи підприємця:
• на підставі рішення районного, міського або арбітражного суду у випадках, передбачених законодавством України;
• у разі закінчення терміну дії ліцензії;
• за інших обставин, передбачених законодавчими актами України.
  

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, однакові права і створює однакові можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Забезпечення матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється лише за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб. У передбачених законодавством випадках підприємець або громадянин, який працює у підприємця за наймом, може залучатися до виконання в робочий час державних обов’язків. Державний орган, що ухвалює таке рішення, відшкодовує підприємцю відповідні збитки. Держава гарантує недоторканість майна підприємця і забезпечує захист права його власності.

З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава здійснює такі заходи:

• на умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством, надає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежитлові приміщення, законсервовані та недобудовані об’єкти, невикористане устаткування), необхідні для здійснення підприємницької діяльності;
• сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємств, підготовці та перепідготовці кадрів;
  здійснює первісне облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої та соціальної інфраструктури з продажем або передаванням їх у кредит підприємцям;
• стимулює за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг) модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг,
• надає підприємцям цільові кредити тощо.
  

Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи такі важелі:

• податкову та фінансово-кредитну політику, в тому числі встановлення ставок податків і відсотків за державними кредитами, податкових пільг, цін і правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних санкцій;
• державне майно і систему резервів, ліцензій, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи;
• науково-технічні, економічні, соціальні державні та регіональні програми;
• договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.
  

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не порушує передбачених законодавством України прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю підприємців.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, на її континентальному шельфі та у морській економічній зоні, мають такі самі права і обов’язки, що й громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції України, законодавства про підприємництво та інших законодавчих актів України. Особливості здійснення підприємницької діяльності на території України іноземними юридичними особами визначаються законодавчими актами України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про підприємництво, то застосовуються правила міжнародного договору.

Віднесення підприємництва до економічної категорії ґрунтується на таких засадах:

• Підприємництво є явищем, що відображує виробничі відносини. Визначення підприємництва як виду людської діяльності дає змогу встановити його місце в системі суспільних відносин: людина, як суб’єкт підприємництва, не може існувати поза суспільством і вступає у відповідні відносини з іншими людьми. Вирішальна роль належить економічним відносинам. Йдеться про матеріальні виробничі відносини, що складаються в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. Підприємництву як складовій виробничих відносин притаманні такі ознаки: об’єктивність, системність, матеріальність, наявність протиріч.
• Підприємництво є складним системним явищем, елементи якого розглядаються у діалектичній взаємодії та взаємозалежності.
• Підприємництво як діяльність є складовою матеріальних відносин, а отже, об’єктивним і матеріальним явищем.
• Підприємництво є також суб’єктним, персоніфікованим явищем, пов’язаним з конкретною людиною-підприємцем.
• Підприємництво є історичним явищем і зазнало в своєму розвитку значних змін.
• Як кожне суспільне явище, підприємництво розглядається в загальному зв’язку і взаємозалежності, безперервному розвитку на основі боротьби протилежностей.
• Філософією підприємництва є вільний індивідуалізм, основна риса якого — забезпечення розквіту за рахунок власних зусиль, але не суперечить інтересам суспільства.

Розвиток підприємництва передбачає раціоналізацію економіки, підвищення конкурентоспроможності, позбавлення від баласту ресурсів, що не використовуються або погано експлуатуються, більш повну реалізацію основного потенціалу суспільства-людини. З цієї причини підприємництво не може бути капіталістичним або соціалістичним. Воно — невід’ємний елемент бізнесу і розвивається тільки там, де у суспільстві стверджується вільна ринкова економіка і демократія.

1.2. Праця і підприємництво

Що ж до суспільного поділу праці, то підприємництво як елемент бізнесу не може бути відокремлене від праці, ведення господарства, привласнення. Без праці бізнесу не буває. Праця і підприємництво — процеси цілеспрямованої діяльності на виробництво матеріальних і духовних благ. Проте, якщо для підприємництва праця є основною умовою його розвитку і джерелом створення життєвих благ, то підприємництво — це засіб, що надає праці творчості, це змістовна, якісна сторона діяльності, що характеризується самопримусом (самоексплуатацією) суб’єктів, які обрали цю діяльність.

Підприємництво — якісно новий ефективний тип ведення господарства. Воно потребує прогресивних способів, прийомів, методів ведення та конкретного власника, господаря виробництва, бо тільки господар прагне до примноження своєї власності. Заради цього власник сам займається підприємницькою діяльністю або наймає працівників. Він не розбазарює марно своє добро і не дає робити цього іншим. Отже, поняття «підприємець» і «господар» тісно пов’язані між собою.

Підприємництво не можна ідеалізувати — це важка, складна праця, яка не кожному під силу, до того ж за певних умов воно не виключає і експлуатацію. Проте внесок підприємництва у прогрес цивілізації величезний, на що слід зважати.

1.3. Система вільного підприємництва

Економіку економічно розвинених країн часто характеризують як систему вільного підприємництва. Свобода підприємництва означає свободу вибору: у кого купувати, кому і на яких умовах продавати, з ким конкурувати; відкривати свою справу чи найнятися на роботу. Проте свобода підприємницької діяльності у цих країнах не має тотального характеру. Підприємці діють відповідно до законів держави і рішень уряду щодо охорони здоров’я і охорони праці, мінімальної заробітної плати і форми фінансових звітів. Не до всіх напрямів підприємництва є вільний доступ. Займаючись бізнесом, підприємець, крім потреби додержуватися багатьох правил, може вирішувати, що і як виробляти, що за якими цінами продавати тощо.

Економіка вільного підприємництва передбачає приватну власність, економічну свободу, економічні стимули, конкурентні ринки і обмежувальну роль держави. Ці характеристики відображують основний зміст системи вільного підприємництва. Головне місце у цій системі належить особистості, яка має змогу сама вирішувати, що відповідає її інтересам.

У системі вільного підприємництва власність є приватною, вона належить окремим громадянам або фірмам. Ні суспільство в цілому, ні уряд не володіють нічим. Таке твердження справедливе за кількома причинами. По-перше, володіння власністю — це також володіння владою. По-друге — приватна власність сприяє збереженню ресурсів. По-третє, власність — це багатство.

Власник має право:

• вирішувати, як використовувати свою власність;
• передавати свою власність будь-кому;
• користуватися доходом та іншими вигодами, які надає йому власність .
  

Отже, власність — це багатство.

У системі вільного підприємництва, здійснюючи свої особисті цілі, ми можемо добровільно співробітничати один з одним.

Підприємець має право:

• розпочинати або закінчувати свій бізнес;
• здобувати будь-які ресурси, за які він може заплатити;
• застосовувати будь-яку технологію;
• виробляти будь-яку продукцію і пропонувати її у продаж за своєю ціною;
• використовувати свої гроші на власний розсуд.
  

Свобода особистого вибору так само важлива, як і свобода підприємництва. Кожна людина має право:

• купувати будь-який доступний товар або послугу, за який вона може заплатити;
• пропонувати свої послуги для виконання будь-якої роботи;
• відмовлятися від будь-якої роботи;
• використовувати свої ресурси за власним бажанням.
  

Отже, економічна свобода — важлива складова системи підприємництва, що заохочує людину бути більш продуктивною, бережливою.

Упродовж життя стимули змушують людину здійснювати певні поступки (вчинки). Власники хочуть установити якомога вищі ціни на свої ресурси. Працівники шукають найвищу заробітну плату.

Покупці прагнуть купити потрібні товари дешевше. В системі підприємництва економічні стимули дають змогу визначити, який напрям діяльності буде найвигіднішим. Прибутки підприємця засвідчують, що він правильно вирішує питання «Що виробляти?» і «Як виробляти?». Це означає, що підприємець спрямовує обмежені ресурси на ту продукцію, яка потрібна споживачеві, і за ціною, яку він може заплатити.

Система стимулів передбачає також покарання, яке в системі підприємництва набирає форми збитків (банкрутства) для бізнесменів або низької заробітної плати для окремих працівників.

У системі вільного підприємництва важливе місце належить конкурентним ринкам. Під конкурентним ринком слід розуміти ринки, де існує досить багато покупців і продавців і де жоден з них не є настільки могутнім, щоб впливати на ринкові ціни вольовим методом. Підприємці можуть змагатися між собою за споживачів. Так само працівники можуть змагатися між собою за роботу, а покупці — за придбання товарів і послуг. Конкурентні ринки дають змогу реалізовувати економічні свободи. Отже, в підприємництві конкуренція не дає можливості одному покупцю чи продавцю (або їх групам) контролювати весь ринок. Конкуренція допомагає зберігати низькі ціни і високу якість одночасно.

1.4. Особливості підприємницької діяльності в аграрному секторі

В аграрному секторі існує низка особливостей розвитку підприємництва. Підприємництво сприятиме розширенню сфери прикладання аграрної праці, створенню нових можливостей для працевлаштування незайнятого сільського населення і вивільнених працівників з підприємств, що діють неефективно. Вільне підприємництво здатне значно зміцнити економічну базу місцевих рад народних депутатів, позитивно вплинути на розвиток сіл, невеликих міст.

Широкому розвитку підприємництва в аграрній сфері України заважають певні складності. Вони виникають, зокрема, через брак достатніх грошових заощаджень (первинного капіталу) працівників сфери АПК — потенційних підприємців; малооб’єктної виробничої й обслуговуючої матеріально-технічної бази; належного правового захисту і певних юридичних гарантій підприємців з питань власності, розпорядження майном, отримання і розподілу доходів.

Нині ухвалено законодавчі акти, що сприяють розвитку підприємництва на селі. Проте законодавство тільки декларує правову основу розвитку підприємництва, вростання його в економіку. Важливе значення мають також розроблення принципів підприємництва, визначення практичних шляхів його розвитку і підтримка з боку держави і суспільства та ін.

Основні принципи вільного розвитку аграрного підприємництва такі: використання різних форм власності, господарювання і розмірів підприємств; переважний розвиток малого підприємництва; збереження і раціональне використання наявної матеріально-технічної бази виробництва продовольства.

Перший принцип передбачає розвиток аграрного підприємництва на основі всіх форм власності — державної, колективної та індивідуальної (приватної). Це відповідає програмі роздержавлення та приватизації і забезпечує більш стійку основу для підприємництва в умовах ринку.

Виробництво валової сільськогосподарської продукції нині зосереджено переважно в приватному секторі (61,0 %). В особистих підсобних господарствах громадян виробляється 57,2 % такої продукції. Характерно, що в США на державні ферми (переважно ферми навчальних закладів, науково-дослідних установ тощо) припадає тільки 0,6 %, на корпорації і спільні ферми (колективні, акціонерні або пайові господарства) — 40,2, на сімейні ферми — 59,2 % загального обсягу реалізованої сільськогосподарської продукції.

Сутність другого принципу полягає в необхідності поєднання різних організаційних форм підприємницької діяльності: агрокомбі- натів, агрофірм, виробничих систем, державних підприємств, товариств, міжгосподарських і спільних підприємств, акціонерних і пайових товариств, агроцехів промислових підприємств, кооперативів, сімейних та індивідуальних господарств. Це забезпечить стійкість аграрної економіки в екстремальних умовах і конкурентність у господарюванні.

Третій принцип розвитку підприємництва, враховуючи концепцію демонополізації, передбачає необхідність поєднання різних розмірів підприємництва незалежно від організаційних форм. Це можуть бути великі, середні й малі агрокомбінати, агрофірми, кооперативи, селянські (фермерські) господарства, особисті підсобні господарства громадян, агроцехи промислових підприємств, агродільниці міських жителів, кооперативи. Відмінність у розмірах господарських одиниць в аграрному секторі зумовлена двома важливими природними чинниками: нерівномірним територіальним розселенням людей, що склалось історично, і різною характеристикою агропотенціалу земель.

Індекс коливання різних розмірів основного типу колишніх сільськогосподарських підприємств колгоспів і радгоспів України становив 4. Середній розмір ферм США коливається від 1145 до 6,3 га, тобто індекс коливання становить 200. У колишній Югославії, крім 2,6 млн селянських господарств (в середньому по 3,5 га), функціонують 815 землеробських кооперативів і 86 великих агропромислових комбінатів. Комбінати й кооперативи, маючи 17,4 % землі та 16,3 % худоби, дають 30,1 % валового виробництва і 51 % товарної сільськогосподарської продукції. Решта припадає на дрібні індивідуальні господарства.

Четвертим принципом розвитку підприємництва є широке залучення до нього громадян на основі прискореного розвитку дрібного аграрного підприємництва з дотриманням оптимальних співвідношень різних типорозмірів господарств. Концентрація і централізація виробництва призвели не тільки до важкокерованої гігантоманії господарств, а й до зменшення кількості неповних господарів. Якщо вважати голів колгоспів і директорів радгоспів, які найбільше відповідали за стан економіки господарств, побічними (неповними) господарями, то в нашій країні був найнижчий рівень господарської відповідальності. Цей показник може визначатися як зворотне значення розміру об’єкта господарської відповідальності з розрахунку на одного суб’єкта господарської відповідальності. З розрахунку на одного керівника (потенційного підприємця) сільськогосподарського підприємства в Україні до 2000 р. припадало 3420 га землі, тоді як на одного фермера — 38 га. З розрахунку на одного фермера в середньому припадає землі: у США — 179 га, Франції — 17, ФРН — 17, Великій Британії — 65, Нідерландах — 6, Данії — 31, Швеції — 27, Фінляндії — 13 га. Повна і персональна відповідальність за господарську діяльність і майно — найістотніший показник підприємництва.

П’ятий принцип розвитку підприємництва передбачає сприяння поглибленню спеціалізації й розширенню кооперації. Підприємництво тісно пов’язане з професіоналізмом, ґрунтується на ньому, породжує і поглиблює його. Професіоналізм, у свою чергу, породжується спеціалізацією праці й сприяє її поглибленню. Поглиблення спеціалізації з метою збереження виробничо-технічних зв’язків потребує розвитку і розширення кооперації.

Зарубіжна практика розвинених країн підтверджує, що з розвитком малого підприємництва поглиблюється спеціалізація і особливо швидко розширюється кооперація.

Невеликий розмір господарств не виключає їхньої спеціалізації. Вона існувала і поглиблювалась упродовж багатьох років у колишній Югославії. В Китаї, де широко розвивається сімейний підряд, через два роки після введення підрядної організації праці (1980 р.) з’явилися перші спеціалізовані підрядні двори. В 1984 р. при дуже невеликих розмірах їх було вже 14 %.

Шостим принципом розвитку підприємництва є збереження і більш результативне використання наявної матеріально-технічної бази виробництва продовольства, що зумовлено насамперед специфікою економічної ситуації в країні. Розвиток малого підприємництва потребує створення нової малооб’єктної матеріально-технічної бази виробництва. Проте держава, суспільство в цілому, а тим більше потенційні підприємці не мають потрібних ресурсів для реалізації цього завдання найближчим часом. Вийти із становища, що склалося, можна завдяки розвитку підприємництва на наявній матеріально-технічній базі виробництва продовольства і поступовому створенню ефективнішої аграрної основи.

З урахуванням здійснення цих принципів можливі й доцільні такі конкретні шляхи розвитку аграрного підприємництва:

• контрактне підприємництво на діючих і створених заново державних і колективних підприємствах;
• створення селянських (фермерських) господарств;
• розширення кількості й розмірів особистих підсобних господарств сільських жителів;
• розвиток агроцехів підприємств інших галузей народного господарства;
• розвиток агродільниць міських жителів;
• розвиток приватних агрофірм і приватно-орендних підприємств.
  

Агробізнес є формою підприємництва в аграрному секторі економіки країни. До агробізнесу залучаються всі виробничі та обслуговуючі сфери діяльності агропромислового комплексу.

1.5. Елементи системи бізнесу

Суб’єктами бізнесу можуть виступати громадяни, права яких не обмежені законом, юридичні особи, які володіють різними видами власності, а також громадяни іноземних держав і особи без громадянства — у межах повноважень, установлених законодавством. Отже, суб’єктами бізнесу можуть бути: дрібний власник, робітник, службовець, кооператор, акціонер, орендар, колектив. Загальним для всіх є бажання стати підприємцем, ризикнути, створити свою справу, отримати вигоду, проявити ініціативу, наполегливість.

Підприємницький бізнес — один із найбільш динамічних видів бізнесу. Його суб’єктами виступають як фізичні, так і юридичні особи. Їхній діловий інтерес — одержання прибутку (доходу) — реалізується через виробництво і продаж продукції (виконання робіт, надання послуг). Підприємницький бізнес поділяється на виробниче, комерційне і фінансове підприємництво.

Виробниче підприємництво поширюється в основному на виробництво, споживання товарів і послуг (виробничі фірми, установи). Таке підприємництво складне і потребує часу. Тому в нашій країні підприємці-бізнесмени створюють переважно комерційні та торговельно-посередницькі фірми.

Комерційне підприємництво — обмін, розподіл і споживання товарів. Це торговельні заклади, біржі.

Фінансове підприємництво поширюється на обіг, вартісний обмін. Цьому сприяють банки, фондові біржі.

Основою підприємницького бізнесу в економічно розвинених країнах є приватна власність на засоби виробництва. Цей вид бізнесу загальнодоступний для малих фірм, заохочується і підтримується державою, становить основу постійного відтворення підприємницького середовища.

Підприємницький бізнес у великих та середніх фірмах ґрунтується, як правило, на розмежуванні влади та управління. Цьому найбільше сприяє значне поширення акціонерної власності, контрактного підприємництва.

Споживчий бізнес — масове явище в ринкових відносинах, оскільки він, по-перше, здійснюється всіма громадянами на противагу підприємницькому бізнесу, відображує загальну участь людей у системі ділових відносин. По-друге, споживчий бізнес показує зацікавленість людей у кінцевих результатах виробництва. Ця діяльність спрямована безпосередньо на пошук найкращих умов для досягнення результатів. По-третє, споживчий бізнес є одночасно і силою, що врівноважує і стимулює підприємницький бізнес, примушуючи підприємців не тільки враховувати запити споживачів, а й сприймати їх як партнерів у ділових зв’язках. По-четверте, учасниками споживчого бізнесу виступають також підприємці як споживачі продукції інших фірм. Тому слід зазначити, що споживачі (покупці) є, як правило, не пасивною стороною в угодах з підприємцями, а рівноправними учасниками ділових відносин. Діловий інтерес споживачів — придбання товарів та послуг — реалізується самостійним установленням контактів між виробниками і продавцями продукції (послуг) та контрагентами за принципом максимі-зації вигоди. Якщо для підприємця вигодою є дохід (як правило у грошовій формі), то для споживачів — товар (послуга), що найкраще задовольняє потребу.

Реалізуючи свої споживчі інтереси, ця категорія громадян здійснює свій специфічний бізнес. Основою споживчого бізнесу є приватна власність на предмети споживання і послуги.

Трудовий бізнес— це бізнес громадян, які працюють за наймом. Як і споживачі, вони є не пасивною стороною в угодах з підприємцями, а рівноправними учасниками відносин з ними. Діловий інтерес працівників — одержання доходів — реалізується працею у підприємницькій фірмі на контрактній або іншій основі. Якщо для підприємців виграшем в угодах є кінцевий дохід фірми після збуту продукції, то для найманих працівників — особистий дохід, який вони одержують за виконання своїх обов’язків.

Реалізуючи свої інтереси, дістаючи виграш від укладання угод з підприємцями, ця категорія громадян здійснює свій специфічний трудовий бізнес. У чому ж його сутність?

По-перше, предметом угоди між працівником і підприємцем є не «товар — робоча сила», а просто робоча сила. Робоча сила виступає специфічним товаром, вона не відчужується назавжди від свого носія після укладення трудового контракту. Робоча сила лише «здається в оренду». Угода між підприємцем і працівником — це орендна угода, в якій обумовлюються терміни, умови оренди, інші моменти, властиві цим відносинам.

По-друге, укладаючи угоди, обидві сторони — працівник і підприємець — роблять ініціативний вибір і йдуть на економічний ризик, обмінюються своїми надбаннями, прагнуть нав’язати один одному свої інтереси, використовують різні прийоми тиску один на одного, несуть взаємну відповідальність за порушення умов угоди про найм. За допомогою угоди обидві сторони здійснюють свою ділову стратегію і тактику. Іншими словами, є ознаки бізнесу як з одного, так і з іншого боку.

По-третє, наймані працівники мають можливість змінити свій соціальний статус, перетворюючись на власників завдяки придбанню акцій підприємницьких фірм, або після закінчення угоди про найм відкрити свою справу, займаючись малим бізнесом.

Трудовий бізнес ґрунтується на приватній власності на робочу силу.

Державний бізнес здійснюють державні органи, які також виходять на ринок з діловими пропозиціями. При цьому органи держави є рівноправними партнерами інших учасників ділових відносин. Основою ділового інтересу держави є потреба у здійсненні пріоритетних загальнодержавних науково-технічних, науково-виробничих та інших програм, здатних принести користь державі та її громадянам.

Принцип взаємної вигоди сторін цього виду бізнесу за такими угодами інший — підприємницькі фірми стимулюються державою для участі у цих програмах, а сама держава не має можливості реалізувати такі програми. Основою державного бізнесу є державні інтереси (державна власність на засоби виробництва, інформацію, продукцію інтелектуальної праці, цінні папери, грошові фонди).

1.6. Менеджер і підприємець

У розвинених країнах поняття «менеджер» часто ототожнюють з поняттями «підприємець», «бізнесмен». Проте бізнесмен і менеджер — це не одне і те саме. Бізнесмен — той, хто «робить гроші», власник капіталу, що перебуває в обігу та приносить дохід. Менеджер обов’язково обіймає постійну посаду, у нього є підлеглі, а власника на фірмі може не бути.

Окремий вид бізнесу — підприємництво. Воно є елементом бізнесу і водночас має самостійне значення як підприємницький бізнес. Основний його суб’єкт — підприємець, який здійснює цей вид бізнесу. Він вкладає гроші в справу, яку організовує, бере на себе особистий ризик.

Відмінності між менеджерами та підприємцями очевидні. Підприємець націлений на пошук нових можливостей, на оперативне прийняття рішень. Він не може дозволити собі нескінченно чіплятися за ідею, яка не зуміла довести свою життєздатність. Менеджер, навпаки, неохоче береться за нову справу, але якщо рішення прийнято, то не звертає з обраного шляху.

Така сама відмінність спостерігається і щодо форми залучення ресурсів. Оскільки заробітна плата менеджера залежить від реальних коштів, він зацікавлений у накопиченні фондів, уникає оренди та інших форм тимчасового залучення ресурсів.

Для підприємця ж, навпаки: довічний брак грошей, небажання використовувати обладнання, яке може пережити ідею, потреба виявляти гнучкість та ризикувати змушують його широко користуватися орендою або вдаватися до інших форм тимчасового залучення ресурсів. Менеджер має справу, як правило, з організаційною структурою, що склалася, має ієрархічну природу, потребує чіткого розподілу повноважень та відповідальності. Підприємець надає перевагу горизонтальній структурі, що ґрунтується на формальних зв’язках. І хоча підприємництво та менеджмент — два різних види діяльності, насправді це двоєдина функція, яку можна назвати підприємницьким менеджментом. Особливо це характерно для середнього та малого бізнесу, де функції менеджера часто виконують самі підприємці.

Сучасні підприємницькі структури характеризуються тим, що на них працює робітників менше, ніж 10 — 20 років назад, а через 10 — 20 років їх буде ще менше. Вже сьогодні є фірми, де практично немає робітників, а є лише висококваліфіковані службовці та менеджери.

Менеджери стають основним чинником виробництва, бізнесу. Фірми без них працюють неефективно, оскільки капітал сам по собі не може вигідно застосовуватись.

1.7. Середовище підприємництва

Контрагенти бізнесу: продавець — покупець; роботодавець — найманий працівник; кредитор — позичальник не перебувають в умовах ізоляції, вони функціонують у певному середовищі, яке і визначає їхні позиції. У цілому підприємницьке середовище включає в себе економічну обстановку, політичну ситуацію, правове, соціально-культурне, технічне, фізичне, інституціальне середовище.

Економічна обстановка зумовлює більші чи менші обсяги грошових засобів, які покупці можуть витратити. Вона також визначає види придбаних покупцями товарів і ту суму, яку вони готові заплатити.

Одночасно економічна обстановка визначає наявність робочих місць, а отже, надлишок або недостатню кількість робочої сили, що впливає на рівень заробітної плати працівника при укладанні трудової угоди. Економічна обстановка визначає наявність грошових ресурсів і звідси — доходу на інвестований капітал або позики, що впливають на розмір залучених ресурсів, до яких готові звернутися учасники бізнесу для фінансування своїх ділових операцій.

На економічну обстановку підприємництва впливає політична ситуація. Способи управління економікою певною мірою є результатом політичних завдань і цілей уряду, який є при владі.

Учасники бізнесу діють у межах відповідної правової бази. Закони, що ухвалює Верховна Рада України, можуть бути наслідком політичної обстановки і натиску лобістів або груп, які, в свою чергу, можуть відображати відповідні течії у соціальній і культурній сферах. Наприклад, підвищений інтерес до захисту навколишнього середовища привів до створення партії «зелених», а також законодавства щодо контролю над підприємствами, які забруднюють довкілля.

Соціально-культурне середовище визначає товари, які люди прагнуть купувати, зокрема, що відповідають певним смакам і моді. Соціально-економічна обстановка може також впливати на ставлення окремої особи до роботи, що, в свою чергу, впливає на її ставлення до розміру заробітної плати і умов праці, майбутнього бізнесу.

Технічне середовище відображує рівень науково-технічного розвитку, що впливає на підприємництво. Чим більше торговельно-промислових операцій автоматизовано, тим менший попит на робочу силу, що безпосередньо впливає на рівень зайнятості й заробітної плати.

Фізичне (географічне) середовище характеризує природні умови, в яких здійснюється підприємництво. Мається на увазі доступність сировини, енергоресурсів, кліматичні й сезонні умови, а також добре розвинена транспортна мережа. Ці чинники безпосередньо впливають на розміщення компаній і фірм, а отже, на витрати, пов’язані з доставкою сировини, розподілом продукції та застосуванням робочої сили.

І насамкінець, інституціальне середовище, що характеризується наявністю і різноманітністю інституцій, за допомогою яких бізнес може встановлювати ділові взаємовідносини або вести комерційні операції. До цих інституцій належать:

• банки (надання фінансових послуг);
• оптові та роздрібні продавці (надання послуг, пов’язаних з розподілом товарів);
• спеціалізовані фірми і заклади (надання професійних послуг — юридичних, бухгалтерських, аудиторських тощо);
• навчальні заклади (навчання робітників і службовців);
• агентства з вивчення ринків;
• рекламні агентства (рекламна діяльність);
• контори з працевлаштування (надання допомоги в пошуках робочої сили);
• транспортні агентства;
• страхові компанії;
• комунальні послуги;
• засоби зв’язку;
• постачальники.

Отже, ми дали визначення бізнесу (підприємництву) в цілому і його основним різновидам, установили значення обміну, визнали важливість принципу взаємовигідності, навели поняття комерційних операцій, охарактеризували підприємницьке середовище.

1.8. Функції та модель бізнесу

Під функціями бізнесу слід розуміти діяльність, пов’язану з виробництвом і обмінними операціями між підприємцем та іншими елементами господарського середовища.

Бізнес передбачає такі основні функції:

• ведення фінансів і обліку - мобілізація капіталу за рахунок засобів інвесторів і кредиторів; нагромадження доходу від продажу; управління використанням капіталу та доходів у межах бізнесу і поза ним;
• кадрову — відбирання і приймання на роботу працівників відповідно до потреб бізнесу; вирішення всіх питань щодо використання працівників;
• матеріально-технічне забезпечення — придбання сировини, машин, обладнання та інші поставки, необхідні для господарської діяльності;
• виробничу— перетворення сировини та інших поставок на такий вид продукції, який цілком придатний для продажу клієнтам фірми;
• маркетинг — визначення потреб споживачів і управління процесом обміну між підприємцем і його контрагентами.

До основних функцій можна додати такі:

• підтримка підприємництва — розгляд підприємницьких ідей, ініціативи і досвіду управління, що є функцією менеджменту;
• науково-дослідні та проектні роботи— діяльність, пов’язана з розробленням і реалізацією нових технологічних процесів або нової продукції для поліпшення підприємництва, підвищення ефективності, розширення пропозицій нової продукції;
• зв’язки з громадськістю (так званий «паблік рілейшнз») — здійснення і управління відносинами між підприємствами і громадськими структурами або засобами масової інформації.

ПЕРЕГЛЯНУТИ СЛАЙДИ ПРЕЗЕНТАЦІЇ

 

ВИКОНАЙТЕ ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ