M&M (Marketing and Management)

Основною задачею менеджменту повинно бути забезпечення найбільшого процвітання підприємця разом з максимумом добробуту кожного працівника.

Ф.Тейлор

1.1. СУТНІСТЬ, ОСОБЛИВОСТІ І СПЕЦИФІКА УПРАВЛІННЯ

Управління - це особливий вид діяльності, що перетворює неорганізовану юрбу в ефективну, цілеспрямовану і продуктивну групу.

П.Друкер

1.1.1. УПРАВЛІННЯ ЯК ВИД ДІЯЛЬНОСТІ

У країні, якою добре правлять, соромляться бідності. У країні, якою правлять погано, соромляться багатства.

Конфуцій

З поняттям управління усі люди знайомляться дуже рано, вже в дитячому віці. Це управління поведінкою групи вихованців дитячого садка, навчальної групи в школі, керування велосипедом чи автомобілем, управління технологічним устаткуванням на виробництві, управління ростом і розвитком тварин і рослин.

Слід зазначити, що багато процесів у природі і житті людей відбувається незалежно від впливу на них людини (зміна часу доби і пори року, зміна погоди, народження, розвиток і відмирання диких рослин і тварин). Ці процеси відбуваються відповідно до фізичних і біологічних законів. Однак людина може впливати на багато процесів і об’єкти, змінюючи і направляючи їх згідно з власними цілями й інтересами (вирощування і розведення домашніх тварин і культурних рослин, улаштування гребель, керування транспортними засобами і спонукання до праці чи інших дій груп людей).

Людей завжди приваблювали і, мабуть, завжди будуть приваблювати такі особистості, як Олександр Македонський, Чингізхан, Наполеон Бонапарт, Петро Великий, Катерина Велика, Богдан Хмельницький, Авраам Лінкольн, Генрі Форд, Теодор Рузвельт, Володимир Ульянов- Ленін, Йосип Сталін, Уїнстон Черчілль, Лі Якокка, Білл Гейтс.

Популярність цим видатним історичним особистостям принесло те, що вони домоглися значних, епохальних цілей, які ставили перед собою. Але в ще більшому ступені приваблює в цих людях їхнє уміння підкорити своїй волі інших людей, змусити своїх однодумців і підлеглих наполегливо, свідомо, часто добровільно діяти заради досягнення поставленої мети. Оскільки від уміння управляти виробництвом, армією чи державою залежать долі багатьох людей і цілих держав, уміння управляти по праву визнається мистецтвом або талантом.

Проблемами управління люди почали займатися дуже давно. Древні єгиптяни близько 6 тисяч років тому прийшли до розуміння доцільності організації діяльності людей, її планування і контролю результатів. Вони ж уперше торкнулися проблеми децентралізації управління. Відомо, що добробут багатьох розвинутих цивілізацій, які існували в ті далекі часи, повністю залежав від уміння управляти всім господарським комплексом держави.

Елементи теорії управління були розроблені в епоху античності.

Сократ (470-399 р. до н.е.) сформулював принцип універсальності управління, розглядав управління як спосіб поставити людину на потрібне місце і домогтися від неї виконання визначених обов’язків.

Платон (428-348 р. до н.е.) дав наукове визначення науки управління, сформулював принцип спеціалізації, розмірковував про стилі управління, про ситуаційний підхід.

А.Македонський (356-323 р. до н.е.) розвинув теорію і практику управління військами.

Н.Макіавеллі (1469-1527) сформулював принципи, що сприяли розвитку управління:

• основою влади й авторитету лідера є підтримка його прихильників;
• переможців не судять;
• лідер повинен мати прагнення і волю до влади;
• лідер - зразок справедливості і мудрості для підлеглих.

Ще до середини ХІХ сторіччя теорія управління не склалася як єдине ціле. У ній не було потреби. Керівні посади в державних структурах, як правило, обіймалися або на основі родинних зв’язків, або силовими методами. При прийнятті рішень керівники покладалися на волю правителя, власний досвід чи інтуїцію. Основними мотивами до праці були переважно прямий примус і покарання.

З другої половини ХІХ сторіччя з розширенням ринкових відносин і подальшим поглибленням поділу праці управлінська діяльність відокремилася від неуправлінської. Процеси управління як особливий вид діяльності людей виникли як потреба забезпечити цілеспрямованість і погодженість роботи людей. В міру зростання спільної діяльності, її ускладнення, поглиблення спеціалізації і кооперації праці виникла потреба виділення управлінської роботи як специфічної трудової діяльності. З’явилася потреба в керівниках, здатних приймати грамотні, обгрунтовані рішення і керувати тисячами найманих кваліфікованих працівників, а також у визначенні їхнього кола обов’ язків, повноважень і відповідальності. Потрібні були професіонали, компетентні менеджери, здатні організувати управління виробництвом на науковій основі, які вміють діяти у рамках законів.

Таким чином, управління - це осмислений вплив людини на процеси, об’єкти, а також на людей для надання необхідної спрямованості їхній діяльності й одержання бажаного результату.

Управління - це механізм для досягнення мети.

Управління - це сукупність скоординованих заходів, спрямованих на досягнення визначеної мети. Сутність управління полягає в координуванні роботи інших людей. Основна мета управління - створення необхідних умов для реалізації задач організації, координація й узгодження спільної діяльності працівників для досягнення конкретних запланованих результатів.

Необхідно зауважити, що не всякий вплив людини на предмети навколишнього середовища і людей є управлінням. Про управління можна говорити тільки в тому випадку, коли невеликий за зусиллям і витраченою енергією вплив породжує значний, відчутний результат. Як правило, управління має на меті внести упорядкованість у який-небудь процес, організувати спільну діяльність людей шляхом узгодження і координації їхніх зусиль.

Розрізняють два основних види управління:

• управління за допомогою примусу, без необхідного взаєморозуміння, згоди і співчуття виконавців;
• управління на основі загальної згоди.

Історія учить, що насильство і примус не можуть тривати нескінченно. Свідчення тому - зникнення монархій і падіння диктатур. Люди можуть підкорятися силі протягом деякого часу. Але ніколи вони не будуть робити це добровільно. Управління на основі загальної згоди - єдиний ефективний вид управління.

Демократія - поганий метод управління, але інші ще гірші.

У.Черчілль

Управління різноманітне, воно всюди супроводжує людину й існує в різних видах:

державне управління соціально-економічним життям суспільства через відповідні інститути (міністерства, правова система, місцеві органи влади);
ідеологічне управління, здійснюване шляхом укорінення у свідомості людей концепції розвитку суспільства, що формується різними політичними партіями;
недержавне управління соціальними процесами (рух на захист навколишнього середовища, рух проти вживання наркотиків);
господарське управління виробничою й економічною діяльністю різних організацій і фірм;
технічне управління: рух транспортних засобів, технологічні процеси, пов’язані з подачею, перетворенням і використанням енергії, сировини і матеріалів.
Загальним, об’єднуючим всі перераховані види управлінської діяльності є усвідомлена, цілеспрямована діяльність людини по впорядкуванню і підпорядкуванню своїм інтересам деяких елементів навколишнього середовища (людей, техніки, живої і неживої природи).

 

1.1.2. УПРАВЛІННЯ - МЕНЕДЖМЕНТ - КЕРІВНИЦТВО

У світі немає слаборозвинених країн, є тільки слабокеровані країни.

П.Друкер

На практиці для визначення діяльності по координації роботи людей найчастіше використовують такі поняття: адміністрування, управління, менеджмент, керівництво.

Поняття адміністрування поширюється на управління державними органами, а також використовується для визначення процесів керівництва діяльністю апарату управління або підприємства. Три інші поняття розглянемо докладніше.

Управління. Слово “управління” відповідає латинському “айтіпіstratton”, що в перекладі означає “діяльність під чиїмось керівництвом, служба в підпорядкуванні”. Це найбільш загальне поняття, що поширюється на безліч процесів, явищ, об’єктів (державні, суспільні, господарські, технічні системи). Суть поняття “управління” визначається по-різному у філософії, політекономії, кібернетиці, психології, праві, політології та інших науках. Деякі вчені в термін “управління” вкладають універсальне поняття, яке у кожну історичну епоху, у тому чи іншому державному устрої суспільства, з одного боку, зберігає в собі класичні риси й ознаки, а з іншого боку - наповнюється новим змістом, що відображає ті чи інші особливості історичної епохи.

Найчастіше терміном “управління ” визначають:

• цілеспрямований вплив на об’єкт із метою змінити його стан чи поведінку у зв’язку зі змінами обставин;
• особливий вид діяльності, що не тільки зводиться до досягнення цілей системи, організації, а й являє собою спосіб підтримки цілісності будь-якої складної соціальної системи, її оптимального функціонування і розвитку;
• владні відносини, зміст яких визначається характером власності;
• самостійну науку.

У безлічі різних визначень підкреслюється значення того чи іншого аспекту управлінської діяльності:

• управління - це процес впливу на діяльність окремого працівника, групи чи організації з метою досягнення максимальних результатів (акцент на такому елементі управлінської діяльності, як “вплив”, і на його цільовій спрямованості);
• управління є взаємодією між керівником і підлеглим йому персоналом (підкреслюється необхідність об’ єднання зусиль для досягнення визначених результатів);
• управління - це особливий вид діяльності, що перетворює неорганізовану юрбу в ефективну, цілеспрямовану і продуктивну групу працівників (наголошується на важливості організуючого початку для ефективної спільної діяльності).

Таким чином, управління поєднує людські і матеріальні ресурси для виконання задач, поставлених перед організацією.

Застосування терміна “управління” правомірно щодо загальної характеристики цього виду людської діяльності. Але якщо мова йде про зміст, форми і методи управлінського впливу суб’єкта управління на об’єкт управління в умовах ринкової економіки, то тут застосовується термін “менеджмент”.

Менеджмент. Поняття менеджмент використовується переважно для характеристики процесів управління господарськими організаціями в умовах ринку. Термін “менеджмент” з’явився наприкінці ХІХ ст., коли Дж.Вартон (США) у 1881 р. прочитав перший систематичний курс з цього предмету. Слід зазначити: спочатку слово “менеджмент” означало в англійській мові “уміння об’їжджати коней”. Воно походить від дієслова “to manage” (керувати), а те - від латинського “manus” (рука).

У широкому розумінні менеджмент - це наука про теорію управління виробництвом, що орієнтована, по- перше, на людину як на основне джерело підвищення продуктивності праці, а по-друге - на реалізацію об’єктивних економічних законів і узгодження економічних інтересів.

У вузькому розумінні менеджмент - це процес, спрямований на ефективне використання ресурсів для досягнення організаційних цілей в умовах, які постійно змінюються.

Управління підприємством включає управління працівниками, засобами виробництва, матеріальними ресурсами, фінансами та інформацією. Провідне місце тут належить управлінню персоналом. Сукупність усіх перерахованих видів і форм управління прийнято називати менеджментом.

Керівництво. Поняття застосовується, як правило, для характеристики уміння того чи іншого керівника впливати на поведінку і мотиви діяльності підлеглих з метою вирішення виробничих задач. Керівництво - це управління людьми. Ця діяльність включає забезпечення співробітництва між працівниками організації, кадрову політику, навчання, інформування, мотивацію працівників.

Відомо, що терміни “менеджер” і “керівник” досить поширені як синоніми і вживаються стосовно широкої категорії працівників:

• керівників у їхніх відносинах з підлеглими;
• адміністраторів будь-якого рівня управління, які організовують роботу відповідно до сучасних методів управління;
• організаторів конкретних видів робіт у рамках окремих підрозділів;
• керівників підприємств чи їхніх підрозділів (ланок, бригад, відділів, відділень);
• керівників ринкової орієнтації.

Насправді термін “керівник” вживається стосовно осіб, які представляють установу чи підприємство, направляють діяльність і керують іншими людьми в їхній загальній діяльності в досягненні визначених цілей. Керівник - це особа, яка наділена повноваженнями приймати управлінські рішення і здійснювати організацію їхнього виконання, а також велику частину робочого часу відводить керівництву персоналом. До категорії керівників належать президенти, віце-президенти, голови рад директорів, директори, начальники й ін. Навіть у великій організації керівників вищого рівня всього лише кілька чоловік.

Термін “менеджер” застосовується до фахівців відповідної кваліфікації, найнятих на роботу в якості керівників. Менеджер - це керівник, який володіє визначеною сукупністю професійних знань і практичних навичок, придбаних під час навчання і роботи.

Таким чином, основна відмінність між цими поняттями полягає в тому, що керівники - це особи, призначені чи обрані на керівні посади або займають їх за власним бажанням (власники підприємств). Вони можуть мати будь-яку освіту, наприклад: інженер, економіст, фінансист, агроном, учитель. А менеджер - це професіонал, що в обов’язковому порядку займає офіційну посаду і має спеціальну управлінську освіту.

 

1.1.3. ОСОБЛИВОСТІ І СПЕЦИФІКА УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Мистецтво наукового управління -це еволюція, а не винахід.

Ф.Тейлор

Не керувати людьми, а керувати разом з людьми.

Управління - це специфічний різновид трудової діяльності. Воно відноситься до категорії розумової праці, що здійснюється людиною і складається зі слухання, читання, спостереження, мислення, говоріння, комунікацій.

Предмет управлінської праці - люди і вироблена ними інформація, що виникає і циркулює між людьми в процесі конкретної виробничої діяльності. Збір, передача й обробка інформації складають значну частину витрат часу керівників.

Знаряддя управлінської праці (засоби управління) - усе, що сприяє здійсненню операцій з управлінською інформацією: оргтехніка, обчислювальна техніка, що забезпечують механізацію і автоматизацію управління, канцелярські приналежності, офісні меблі, а також органи людського тіла.

Продукт управлінської праці - інформація у формі рішень, розпоряджень та інших документів, необхідних для функціонування системи управління і її розвитку.

Навколишній світ складається з трьох компонентів: нежива природа (технічні системи), організми (біологічні системи) і суспільство (соціальні системи). Процеси управління в двох перших системах відносно прості. Найбільш складними є процеси управління соціальними системами, тому що вони вимагають управління діяльністю людей, які об’єднані у групи, класи і мають різні інтереси.

У зв’язку з надзвичайною складністю управління людьми в цій сфері виділяють три типи управління: політичне, економічне і соціальне. Управління виробництвом (комерційною діяльністю) охоплює процеси економічного і соціального управління підприємством чи фірмою, це управління соціально-економічною системою, що містить у собі управління діяльністю організації, керівництво і управління зв’язками поза організацією.

Процес управління відбувається при наявності двох сторін (учасників): сторона, якою управляють, об’єкт управління і сторона, яка управляє, - суб’єкт управління.

Суб’єктом управління можуть виступати як окремі люди, так і групи людей, функціональним обов’язком яких є здійснення управління (керівники, начальники, бригадири).

Об’єктом управління можуть бути окремі працівники, ланки, бригади, відділи, цехи і все підприємство в цілому, що діють відповідно до наказів суб’єкта управління.

У випадку, коли суб’єкт управління керує власними діями (суб’єкт і об’єкт управління об’єднані в одній особі або в одному підрозділі), це називається самоврядуванням.

Зв’язок і взаємодія між об’єктом і суб’єктом управління здійснюються шляхом обміну інформацією. На систему управління впливає навколишнє середовище: інформація про трудові, матеріальні, фінансові ресурси, екологічні й інші фактори виробництва.

Кожна система управління також впливає на навколишнє середовище - видає інформацію і продукт функціонування: товари, послуги, фінанси та ін. Очевидно, що для ефективного функціонування системи управління необхідно враховувати всі джерела, як зовнішні, так і внутрішні, які на неї впливають.

Управління - найбільш творче мистецтво, мистецтво мистецтв, оскільки це мистецтво організовувати таланти.

Р.Макнамара

Ефективне функціонування системи управління можливе лише при виконанні наступних обов’язкових умов:

• суб’єкт і об’єкт управління відповідають один одному (взаєморозуміння, психологічна сумісність);
• взаємна зацікавленість у чіткій взаємодії (сторона управління - у віддачі необхідних команд, а об’єкт управління - у їх своєчасному і точному виконанні);
• самостійність об’єкта і суб’єкта управління (суб’єкт управління не може передбачити всі інтереси і можливі варіанти дій об’єкта управління в різних ситуаціях, а тому повинен надати йому можливість діяти за своїм розсудом у залежності від конкретних умов).

Таким чином, механізм управління являє собою сукупність конкретних відносин між людьми, підприємствами, органами управління, в основі яких лежить вплив суб’єкта управління на об’єкт управління.

При аналізі соціально-економічної природи праці в сфері управління необхідно мати на увазі специфічні особливості цього виду трудової діяльності:

• результати праці керівників не підлягають прямому виміру: до керівників застосовні показники ефективності і результативності, що виражаються економічними показниками роботи підрозділу, яким вони керують;
• у сфері управлінської діяльності мають справу зі специфічними предметами, знаряддями праці і продуктами виробництва;
• робота в сфері управління пред’являє до працівника підвищені кваліфікаційні вимоги (період загальної і фахової освіти складає 14-17 років, і приблизно стільки ж часу необхідно для нагромадження досвіду, навичок і умінь);
• велике значення має показник якості управлінської діяльності - низька якість управління призводить до масштабних економічних втрат;
  праця керівника має мобільний характер і розгорнуті просторові межі;
• праця керівника складається з безлічі різноманітних операцій і процедур, що відрізняються за характером (робота з інформацією, прийняття рішень, організація виконання), за складністю і кваліфікаційними вимогами (творчі, логічні, технічні операції);
• робота в сфері управління несумісна з бажанням керівника зробити все самому, ефективне управління припускає здатність керівника розділити з підлеглими своє бачення проблеми, мотивувати їх для досягнення поставленої мети, тобто не керувати людьми, а керувати разом з людьми.
  

Таким чином, управлінська робота відноситься до такого виду людської діяльності, яка вимагає специфічних особистісних якостей, що роблять конкретну особистість професійно придатною до управлінської діяльності.

Специфічні особливості праці в сфері управління визначаються основними вимогами до організації й удосконалення її, науковими підходами. Особливістю наукового управління є його оптимальність - із усіх можливих шляхів повинен вибиратися найкращий. Науковість управління не допускає суб’єктивності, некомпетентності, азарту - в основі її завжди об’єктивний, спокійний аналіз дійсності, заснований на вивченні фактів і цифр.

 

1.2. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК МЕНЕДЖМЕНТУ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ І НАУКИ

Менеджмент має місце у випадку повної свободи господарювання суб ’єкта, коли підприємство функціонує в умовах ринку й орієнтується на його потреби.

1.2.1. ПРИЧИНИ, ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ І СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ

Менеджмент - це управління людьми і виробництвом, що дозволяє виконати поставлені задачі найбільш гуманним і економічним шляхом.

Менеджмент як практика виник і розвивається в зв’язку з усвідомленням власником очевидної істини, що для досягнення цілей організації необхідно передати організаційно-виконавчі функції професійному керуючому - менеджеру.

А.Сміт установив, що природне бажання кожної людини поліпшити свій добробут є настільки могутнім стимулом, що якщо усунути всі перешкоди, це бажання здатне привести суспільство до процвітання. Погляди А.Сміта на природу вільного підприємництва, на роль ринку і функції держави лягли в основу теорії і практики менеджменту.

Формування менеджменту як науки було обумовлено, з одного боку, потребами і прагненням бізнесу скористатися перевагами нової техніки, а з іншого - науковими розробками найбільш ефективних методів виконання робіт.

Батьками сучасного менеджменту є американці Фредерік Тейлор (1856-1915) і Гаррінгстон Емерсон (1853-1931) та француз Анрі Файоль (1841-1925). Менеджмент виник у США наприкінці ХІХ ст., коли в 1881 р. Дж.Вартон розробив перший курс лекцій для викладання в коледжі. Дійсне визнання менеджмент одержав у 1911 р. у зв’язку з виходом книги Ф.Тейлора “Принципи наукового управління” і організацією першої в США наукової конференції по менеджменту.

У Європі першим торкнувся питання про необхідність обов’язкового вивчення менеджменту у вузах А.Файоль у 1916 р.

Основна сила, що сприяла посиленню інтересу до управління, - промислова революція в Англії, однак ідея про те, що саме управління може зробити істотний внесок у розвиток і успіх господарської діяльності, вперше виникла в Америці завдяки дослідженням Ф. Тейлора. Тому, що сучасне управління виникло саме в США, сприяли наступні причини:

США були єдиною державою, в якій з моменту її утворення підприємницька діяльність людини не залежала від її походження, національності, статі чи релігійної приналежності;
уряд серйозно підтримував ідею освіти для всіх, хто хотів її одержати, що сприяло появі великої кількості людей, здатних трудитися на всіх ділянках, у тому числі в управлінні;
у США раніше за всіх зрозуміли, що кращих результатів досягають ті люди, які можуть генерувати ідеї, у тому числі й у сфері управління.
На батьківщині менеджменту - у США - термін “менеджмент” означає процес, що забезпечує максимально ефективне використання матеріальних і людських ресурсів для досягнення цілей організації; це “сфера людської діяльності й галузь знань, що включає як обов’язковий елемент управління людьми” (Американська енциклопедія).

М. Х. Мескон, М. Альберт і Ф. Хедоурі у своїй відомій книзі “Основи менеджменту” дають такі визначення менеджменту:

Менеджмент - це:

• уміння домагатися поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей. Це вид діяльності по керівництву людьми в найрізноманітніших організаціях;
• процес планування, організації, мотивації, контролю, необхідних для формування і досягнення цілей організації;
• управління не предметами, а організація і управління роботою людей;
• діяльність по пошуку найкращих шляхів досягнення цілей організації;
• наука управління, сукупність принципів, методів і способів управління з метою підвищення ефективності діяльності організації і збільшення прибутку”.
  

Оксфордський словник англійської мови дає такі тлумачення менеджменту:

• це спосіб і манера спілкування з працівниками;
• влада і мистецтво управління;
• система управління виробництвом з метою підвищення його ефективності й одержання прибутку;
• уміння й адміністративні навички організувати роботу апарату управління;
• органи управління, адміністративні одиниці, служби і підрозділи;
• прошарок професіоналів-управлінців, головною задачею яких є координація й організація діяльності колективів з урахуванням об’єктивних законів економіки, соціології, психології, конфліктології, тобто управління на науковій основі.
  

Назвемо ще декілька найбільш часто вживаних коротких визначень, які в достатньому ступені розкривають суть менеджменту.

Отже, менеджмент - це:

• керівництво людьми і виробництвом, що дозволяє виконати поставлені задачі найбільш гуманним і економічним шляхом;
• мистецтво одержувати потрібні речі за допомогою управління людьми;
• орган управління, влада і мистецтво управління, спосіб поведінки з людьми, особливого роду здатності і навички фахівців;
• система організації колективної праці, ефективного використання ресурсів, концентрації зусиль на безупинному підвищенні якості й ефективності роботи персоналу підприємства;
• це одночасно наука, мистецтво і практика управління; керувати - значить спонукати інших до досягнення ясної мети, а не змушувати робити те, що вважаєш правильним;
• сучасна система управління, що найбільш повно відповідає функціонуванню соціально-економічної системи в умовах ринкових відносин.
  

Дати однозначне, повне і коротке визначення цього поняття складно, легше перелічити його відмітні риси.

Менеджмент - це:

• раціональний спосіб управління організаціями;
• управління, орієнтоване на доходність і прибутковість;
• контроль, що використовує особливі форми організації праці;
• договірні і контрактні відносини між працівником і роботодавцем;
• особлива галузь науки;
• професійна спеціалізація управляючих-менеджерів, що складають штат підприємства.
  

На думку багатьох експертів, менеджмент має місце у випадку повної свободи господарювання суб’єкта, коли підприємство функціонує в умовах ринку й орієнтується на його потреби, незалежно від того, ставиться безпосередня мета одержання прибутку чи ні.

Таким чином, управлінська діяльність у процесі свого розвитку поступово розвивалася, змінювалася, ускладнювалася, удосконалювалася і на сучасному етапі перевтілилася в те, що визначається як менеджмент.

 

1.2.2. ОСОБЛИВОСТІ І СПЕЦИФІКА МЕНЕДЖМЕНТУ

Будь-яка фірма живе так, як працює, а працює так, як нею управляють.

Сучасний етап розвитку суспільства в цілому і сфери виробництва, зокрема, характеризується зростанням ролі менеджменту в усіх сферах управління. Менеджмент - головний ресурс розвитку країн на сучасному етапі. Це - раціональний спосіб управління підприємствами, орієнтований на прибуток. В умовах конкуренції ефективність - головна умова виживання фірми. Ефективний менеджмент, що забезпечує успіх фірми, вимагає орієнтації на людину: у частині зовнішнього середовища - на споживача, у частині внутрішнього середовища - на персонал.

Складові менеджменту: теорія керівництва, мистецтво управління і практика управління. Основне призначення менеджменту - бути результативним. Сучасний менеджмент може бути результативним тільки за умови об’єднання науки менеджменту з мистецтвом.

Мистецтво управління - це здатність приймати нетривіальне рішення в умовах дефіциту інформації і часу.

В.Кнорринг

Мистецтво менеджменту тісно пов’язано з природним талантом менеджера, з його здібностями до досягнення успіху й ефективного керування.

Можливо, з погляду того чи іншого читача, менеджера чи студента деякі прийоми і методи роботи менеджерів, розглянуті в цьому посібнику, здадуться спірними, сумнівними чи навіть зовсім неприйнятними. Це природно і зрозуміло. Управління - процес, у якому надзвичайно велике значення мають характер, виховання, схильності, досвід, стиль роботи, традиції, особистісні оцінки, тобто суб’єктивні елементи.

З усіх існуючих методів і способів управління кожен менеджер відповідно до власної оцінки ситуації, свого досвіду, знань і стилю вирішення проблем вибирає той спосіб управління і методи впливу, які він вважає найбільш ефективними в кожному конкретному випадку.

Щоб стати менеджером, насамперед, необхідно знати:

• що таке менеджмент, його принципи і стратегію;
• техніку і технологію менеджменту і порядок їх використання;
• якими якостями повинен володіти менеджер, стилі й етику керівництва;
• правила організації праці менеджера;
• культуру і психологію менеджменту;
• що являє собою бізнесмен, підприємець як особистість;
• що таке ризик у бізнесі і його раціональні межі;
• структуру фірм, корпорацій, організацій і підприємств, а також способи її удосконалювання;
• що таке неформальна структура організації і як її використовувати в роботі;
• що таке комерційна (економічна) інформація і як вона використовується в бізнесі;
• як оцінити ринкову ситуацію, вибрати мету і сформулювати задачі організації;
• як планується й організується діяльність підприємства;
• як розробити, прийняти і реалізувати оптимальне управлінське рішення;
• як координувати, контролювати й оцінювати дії підлеглих по досягненню поставлених перед ними цілей і задач;
• як стимулювати і винагороджувати персонал за його роботу;
• сутність, призначення і способи здійснення маркетингу;
• як просувати товар на ринку і стимулювати продаж;
• що таке біржі, їхні види і місце в бізнесі.
  

Відповіді на багато перелічених вище питань, що стосуються теорії і практики менеджменту, читач знайде в цьому підручнику.

Специфіка професії менеджера полягає в тому, що в управлінській діяльності завжди присутнє щось таке, що не піддається кількісній оцінці, - мистецтво управління. Воно саме й складається з уміння менеджера- практика пристосувати досягнення науки управління до особливостей власного характеру, особливостей своїх підлеглих і особливостей конкретної сфери діяльності.

Менеджменту можна і потрібно вчитися. Вчитися постійно і доти, поки займаєшся справою і поки у твоєму підпорядкуванні є хоча б одна людина.

 

1.2.3. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МЕНЕДЖМЕНТУ

Керувати - значить спонукати інших до досягнення ясної мети, а не змушувати робити те, що вважаєш за потрібне.

У принципах менеджменту узагальнені пізнані закони і закономірності управління та досвід, що виправдав себе в управлінській діяльності. Це правила діяльності менеджерів. Використовувані управлінським апаратом принципи менеджменту мають найважливіше значення для досягнення цілей організації. Вони визначають спосіб діяльності, взаємодії і виступають як правила і норми управління.

Основний принцип менеджменту винесений як епіграф до цієї глави. Принципи раціонального управління сформулювали Г.Емерсон, Ф.Тейлор, А.Файоль.

Фундаментальні положення менеджменту, введені Г.Емерсоном:

• підлеглий існує для того, щоб розширювати і продовжувати свого начальника;
• начальник існує тільки для того, щоб робити продуктивною роботу підлеглого;
• компетентні фахівці повинні формулювати основні принципи справи, навчати всіх і кожного їх застосуванню і невблаганно стежити за всіма порушеннями;
• кожен вищий ступінь управління існує не для задоволення тих, хто розташований вище, а для обслуговування тих, хто працює нижче;
• кожна дрібна операція на підприємстві повинна бути обслуговувана всіма знаннями й уміннями, що є у світі.
  

Принципи раціонального управління, які мають підвищити продуктивність праці, першим опублікував у 1912 р. у своїй книзі “Дванадцять принципів продуктивності” також Г.Емерсон. Він сформулював їх так:

• чітко поставлені ідеали і цілі як вихідний пункт управління;
• здоровий глузд, визначення зроблених помилок і пошук причин їх виникнення;
• компетентна консультація професіоналів і вдосконалення управління з їхньою допомогою;
• дисципліна, забезпечена регламентацією діяльності працівників, контролем за нею, їх своєчасним заохоченням;
• справедливе ставлення до персоналу;
• швидкий, надійний, повний, точний, постійний облік;
• диспетчеризація - централізація оперативного контролю і керування, що забезпечує погоджену роботу окремих ланок;
• норми і розклади, що сприяють пошуку й реалізації резервів;
• нормалізація умов праці (сучасна ергономіка);
• нормування операцій - регламентування часу, стандартизація способів їх виконання;
• писані стандартні інструкції;
• винагорода за продуктивність.
  

Принципи управління індивідуальною працею робітників, які сформулював Ф. Тейлор, вимагають:

• наукового підходу до виконання кожного елементу роботи;
• наукового підходу до підбору, навчання і тренування робітника;
• кооперації з робітниками;
• розподілу відповідальності за результати і якість роботи між менеджерами і працівниками.
  

Ф.Тейлор розглядав управління як “мистецтво знати точно, що має бути зроблено і як це зробити найкращим і дешевим способом ”. Для того, щоб цього досягти, на його думку, необхідно здійснити чотири управлінські функції: вибір мети, вибір засобів, підготовка засобів, контроль результатів.

Управління по класифікації А.Файоля полягає в тому, щоб:

• передбачати: вивчати майбутнє і розробляти програму дій;
• організовувати: створювати матеріальну базу і трудовий колектив;
• розпоряджатися: приводити в дію персонал;
• погоджувати дії і зусилля;
• контролювати: спостерігати, щоб усе відбувалося відповідно до встановлених норм і розпоряджень.
  

Принципи ці не застаріли, не втратили своєї актуальності і повною мірою прийнятні у сьогоднішній практичній діяльності менеджерів. Головне тут полягає в умінні грамотно, системно і комплексно використовувати названі вище основні принципи менеджменту.

 

1.3. НАУКОВІ ШКОЛИ МЕНЕДЖМЕНТУ

Школа - напрямок у науці, зв ’язаний єдністю поглядів, спільністю чи наступністю принципів і методів.

Великий енциклопедичний словник

1.3.1. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ НАУКИ І ПРАКТИКИ МЕНЕДЖМЕНТУ

Прихильники кожної зі шкіл вважали, що їм удалося знайти ключ до найефективнішого управління.

Незважаючи на те, що люди давно дійшли розуміння доцільності організації своєї діяльності, ідея виділення управління в окрему науку виникла тільки в середині ХІХ сторіччя.

Розвиток теорії і практики менеджменту прийнято розглядати з виділенням фаз, підходів і шкіл управління. Основні фази розвитку теорії і практики менеджменту:

• передфаза (до 1885 р.);
• підхід з позицій виділення шкіл менеджменту (1885-1950 рр.);
• сучасна фаза (з 1940 р.).
  

Передфаза розвитку теорії менеджменту збігається з періодом домонополістичного капіталізму. Характерними ознаками її були:

• ієрархічно-пірамідальна побудова організації;
• авторитарний стиль управління і мислення;
• перевага військового адміністративного управління.
  

Підхід з позицій виділення шкіл полягає в тому, що численні дослідження теоретиків менеджменту згруповані за визначеними ознаками, що дозволило виділити чотири школи: наукового управління підприємством, адміністративну (класичну), “рух за гуманні відносини” і емпіричну школу управління.

Школа наукового управління підприємством (1885-1920 рр., США) регламентувала:

• використання наукового аналізу для визначення найкращих способів виконання конкретних завдань;
• добір найкращих працівників для навчання, забезпечення їх ресурсами для виконання робіт;
• матеріальне стимулювання працівників з метою підвищення ефективності праці.
  

Адміністративна (класична) школа (1920-1950 рр., Німеччина, Франція, Англія):

• сформулювала принципи управління;
• систематизувала функції управління;
• передбачала системний підхід до управління організацією.
  

Школа “Рух за гуманні відносини" (1930-1950 рр., США, Японія) базувалася на:

• використанні прийомів управління, що забезпечують нормальний психологічний клімат у колективі, отримання задоволення від виконуваної роботи і підвищення продуктивності праці;
• використанні науки про поведінку людей для повного розкриття потенціалу працівника і використання його для цілей виробництва.
  

Емпірична школа управління (з 1940 р.) стала теоретичною основою концепції “управління за цілями”.

Прихильники кожної зі шкіл вважали, що їм удалося знайти ключ до найефективнішого управління. Однак більш пізні дослідження і спроби застосувати теорію на практиці показали, що багато ідей були лише частково вірними у визначених ситуаціях. Однак кожна теорія зробила свій внесок у науковий менеджмент.

Сучасна фаза розвитку менеджменту характеризується застосуванням методів досліджень, що ґрунтуються на формалізації процесів управління і є складовими частинами таких наук, як математика, статистика, інженерні науки. До сучасних концепцій менеджменту відносять процесний, системний, ситуаційний підхід та поведінкову концепцію.

Усі теорії, на яких базуються школи менеджменту, зводяться до того, що більшість людей при відповідній підготовці й умовах не тільки приймають на себе відповідальність, але і свідомо прагнуть до неї. Їм не потрібен контроль, їх не треба підганяти і підстьобувати. Люди самі себе контролюють, якщо прагнуть до цілей, у досягненні яких зацікавлені.

 

1.3.2. ШКОЛА НАУКОВОГО УПРАВЛІННЯ

Автори школи вперше звернули увагу на значимість людського фактора в процесі виробництва.

Засновник школи Ф.Тейлор своїми експериментами і науковими працями прагнув довести, що розроблені ним методи наукової організації праці і сформульовані на їхній підставі “принципи наукового менеджменту” замінять авторитарні методи управління на більш раціональні наукові підходи. Одне з найбільших відкриттів Тейлора полягало в тому, що він розумів необхідність стандартизованого, прийнятного підходу до справедливого денного виробітку. Він відзначав, що справедливий денний виробіток не повинен залежати від суб’єктивних оцінок майстрів, а повинен ґрунтуватися на ретельному, формально-науковому спостереженні й інспектуванні. Тобто виникла необхідність оцінити науково кожну роботу, що привело до виникнення руху наукового менеджменту.

Автори школи виходили з того, що, використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз, можна вдосконалити безліч операцій, виконуваних вручну, домогтися більшої ефективності. Об’єктом дослідження був виробничий процес, основний елемент якого - робітник. Дослідження охоплювали розробку системи методів і прийомів аналізу робочого часу і робочих рухів, нормування праці, правил підбору і вивчення робітників, посібники з психологічного впливу на них, рекомендації зі стимулювання зростання продуктивності праці. Тейлор ретельно вимірював кількість руди, яку людина може підняти лопатою, і визначив, що оптимальною є лопата, що вміщує 9 кг. Ф. і Л.Гілберти за допомогою кінокамери вивчали, які рухи виконуються при визначених операціях і скільки часу займає кожен з них.

Визнавалося, що управлінська робота є визначеною спеціалізацією і що підприємство в цілому виграє, якщо кожна група працівників зосередить свої зусилля на тому, що вона робить краще. Вихідними принципами для розвитку менеджменту творці школи наукового управління вважали:

• раціональну організацію праці;
• розробку формальної структури організації;
• розробку заходів по співробітництву керівника і робітника.
  

Сутність раціонального управління по Ф.Тейлору зводилася до можливості гранично упорядкувати і регламентувати організацію, досягти стабільної і стійкої діяльності господарських підрозділів за допомогою непохитної віри менеджерів у всесилля адміністративних команд в ієрархічних структурах. Основні задачі кожного менеджера:

• добір, навчання і розміщення робітників на тих місцях, де вони можуть принести максимальну користь;
• встановлення робітникам оптимальних завдань;
• розподіл і раціональне використання матеріальних ресурсів;
• мотивація високої продуктивності праці робітників;
• контроль за діями і досягнутими результатами.
  

Прихильники школи вперше звернули увагу на значимість людського фактора в процесі виробництва. Ними був сформульований висновок про необхідність систематичного стимулювання праці робітників для того, щоб зацікавити їх у збільшенні продуктивності.

Концепція наукового управління стала переломним етапом, завдяки якому управління стало визнаватися як самостійна галузь наукових досліджень.

Значний внесок у розвиток школи зробив король автомобілебудування США Г.Форд, який сформулював організаційно-технічні принципи управління і застосовував їх на практиці. Школу також удосконалювали Г.Емерсон, Г.Гант, А.Холф.

Зараз господарська діяльність ведеться в умовах значного впливу на діяльність підприємства зовнішнього і внутрішнього середовищ, які постійно змінюються, що вимагає швидкої і гнучкої переорієнтації виробництва і збуту. Повний облік і попередній прорахунок усього до дрібниць, як це було раніше, неможливі, а значить, неможливо все упорядкувати і проконтролювати.

 

1.3.3. КЛАСИЧНА (АДМІНІСТРАТИВНА) ШКОЛА УПРАВЛІННЯ

Прихильники школи прагнули знайти універсальні принципи управління.

Батьком її вважається французький підприємець і інженер А.Файоль, який створив першу цілісну класичну школу управління і сформулював її основні принципи і функції. Послідовники Г.Емерсон, Л.Гюлик, Л.Урвік, Дж.Муні, К.Адамецький, А.Рейлі, Ч.Бернард прагнули знайти універсальні принципи управління, за допомогою яких можна досягти успіху організації. Розробка цих принципів велася в двох напрямках:

• розробка раціональної структури організації - розбивкою організації на підрозділи і структурні групи;
• організація управління людьми - бюрократична система управління, яка будується на чітко визначених правилах поведінки, обов’язках, регламентації праці аж до вичерпного опису окремих управлінських операцій.
  

А.Файоль розглядав організацію в цілому, а не окремі напрямки її діяльності, і дійшов висновку, що будь-яка організація здійснює функції планування, організації, координації, мотивації і контролю. Він став основоположником процесного підходу до управління організацією, розглядаючи управління не як ряд самостійних операцій, а як серію повторюваних взаємозалежних дій, послідовно і безупинно виконуючих названі п’ ять функцій.

У своїй роботі “Загальне і промислове управління” (1916 р.) А.Файоль сформулював 14 принципів адміністративного управління, що гарантують успішну діяльність підприємства і не втратили своєї актуальності до наших днів:

• поділ праці - спеціалізація за рахунок зменшення кількості об’єктів, на котрі повинні бути спрямовані увага і дія; мета - підвищити кількість і якість виробництва при витраті тих же зусиль;
• влада - право віддавати розпорядження і сила, що примушує їм підкорятися; вона пов’язана з відповідальністю, причому відповідальність є наслідком влади;
• дисципліна - покірність, старанність, діяльність, манера поводитися, зовнішні знаки поваги, що виявляються в строгому дотриманні домовленостей, досягнутих між підприємством і його працівниками; для підтримки дисципліни необхідна наявність грамотних керівників на всіх рівнях, що забезпечують особистий приклад у виконанні норм і правил;
• єдність розпорядництва (єдиноначальність) - працівник повинен отримувати завдання від одного, безпосереднього, начальника; в іншому випадку наноситься шкода авторитету влади, підривається дисципліна, порушується злагодженість і порядок;
• єдність керівництва - один керівник і одна програма для сукупності всіх операцій, спрямованих на досягнення однієї мети; це необхідна умова єдності дій, координації сил, поєднання зусиль;
• підпорядкування особистих інтересів загальним - інтереси одного працівника чи групи не повинні превалювати над інтересами колективу; досягається твердістю й особистим прикладом начальників, можливо, більш справедливим погодженням і пильним наглядом;
• винагорода персоналу - оплата виконаної роботи повинна бути справедливою і задовольняти персонал і підприємство, наймача і робітника;
• централізація - визначення ступеня централізації управління, найбільш прийнятного для даної організації (зменшення централізації - показник важливості ролі підлеглих);
• ієрархія - ряд керівних посад, починаючи з вищих і закінчуючи нижчими; ієрархічна колія - шлях, по якому просуваються папери, проходячи всі ступені (від вищої влади чи адресовані їй); є багато операцій і ситуацій, успіх яких залежить від їх швидкого виконання, і треба вміти сполучити повагу до ієрархії з зобов’язанням швидко досягати мети;
• порядок - визначене місце для кожної речі і кожна річ на своєму місці (матеріальний порядок), визначене місце для кожної особи і кожна особа на своєму місці (соціальний порядок);
• справедливість - результат поєднання доброзичливості з правосуддям; правосуддя - це реалізація встановлених домовленостей, а доброзичливість заохочує персонал до виконання своїх обов’язків із старанністю і відданістю; лояльність і відданість персоналу повинні забезпечуватися поважним і справедливим ставленням адміністрації;
• сталість складу персоналу - орієнтація працівників на довгострокову роботу і лояльність щодо організації; висока плинність кадрів є одночасно причиною і наслідком поганого стану справ;
• ініціатива всіх, поєднана з ініціативою керівництва - заохочення незалежних суджень працівників у межах їхніх повноважень і виконуваних робіт; це велика сила для підприємства, особливо у важкі моменти; потрібно багато такту й особистої доблесті, щоб збуджувати і підтримувати ініціативу всіх у межах поваги до авторитету влади і дисципліни;
• єднання персоналу, корпоративний дух - це сила, що є результатом гармонічних відносин з персоналом.
  

Значний внесок у розвиток класичної школи зробив Г.Емерсон, який у своїй знаменитій роботі “Дванадцять принципів продуктивності” (1911 р.) сформулював 12 принципів раціонального управління, які застосовують у всіх сферах виробництва (див. гл. 1.2.3).

Адміністративні принципи управління в чистому вигляді сьогодні стають неефективними, зараз потрібно більш гнучке і різноманітне управління, засноване на системно-ситуаційному підході.

 

1.3.4. ШКОЛА “РУХ ЗА ГУМАННІ ВІДНОСИНИ”

У житті немає нічого більш цікавого, ніж людина.

В.Терещенко

Школа людських відносин виникла як реакція на недооцінку всіма розглянутими вище школами соціально-психологічних і емоційних потреб людини в процесі виробництва і управління. Рух за гуманізацію відносин виробництва і управління зародився у відповідь на нездатність повністю зрозуміти людський фактор як основний елемент ефективної організації.

Творець школи - американський соціолог і психолог Е.Мейо. В ході численних експериментів у м. Хот- торні (біля Чикаго) він дійшов висновку, що головний вплив на продуктивність праці роблять не умови праці самі по собі, а увага до персоналу.

Е.Мейо довів, що продуктивність праці значною мірою залежить від приязних стосунків між робітниками і менеджерами в процесі праці. Основне завдання менеджера він бачив у створенні дружніх взаємин у колективі та довіри до робітників. Іншими словами, продуктивність праці робітників підвищується не стільки через підвищення рівня заробітної плати, скільки через поліпшення взаємин між керівником і підлеглими, підвищення задоволеності своєю роботою і поліпшення відносин у колективі.

Внесок у становлення школи зробив німецький психолог Г.Мюнстенберг, який сформулював принципи, відповідно до яких підбираються керівники. Спираючись на те, що менеджер повинен керувати не машинами, а насамперед людьми, він довів важливість гуманізації процесу управління.

Послідовник Е.Мейо Д.Мак-Грегор підкреслював, що деспотичний режим, який звичайно встановлюється на підприємствах їхнім керівництвом, вичерпав себе. Людям подобається працювати вільно, вони хочуть виявляти свою кмітливість, хочуть бути хазяями на своєму робочому місці.

Істотний внесок у розвиток школи зробили Ф.Герцберг, Р.Блейк, К. Арджиріс, а також М.Фоллет, яка розробила теорію лідерства. М.Фоллет довела доцільність відкритого спілкування з підлеглими та запропонувала трактування менеджменту як “мистецтва досягати результатів за допомогою дій інших " шляхом гармонічних стосунків менеджера з персоналом.

Відповідно до теорії цієї школи найважливішою задачею менеджера є формування спаяного колективу, створення в ньому сприятливого мікроклімату, турбота про підлеглих, допомога їм у вирішенні проблем, у тому числі й особистих.

Постулати школи “Рух за гуманні відносини”:

• люди в основному мотивуються соціальними потребами і відчувають свою індивідуальність відповідно до того, як до них ставляться інші люди;
• внаслідок промислової революції, раціоналізації і спеціалізації виробничих операцій праця втратила привабливість, тому задоволення людина змушена шукати в соціальних взаєминах;
• люди більш чутливі до думки групи рівних їм людей, ніж до спонукання і методів контролю з боку менеджера;
• працівники відгукуються на розпорядження менеджера, якщо той здатний задовольнити соціальні потреби своїх підлеглих і їхні бажання, якщо він їх розуміє.
  

Уперше працівник визнаний соціальним фактором, а головним стимулом, що підвищує продуктивність праці, є включення робітників в управління підприємством, у систему його цілей.

Визнання ролі психологічного фактора в підвищенні продуктивності праці знайшло відображення у висловлюванні Г.Форда: “Якби ми навчилися розв’язувати психологічні конфлікти в процесі праці, тоді я в найближчі десять років зміг би знизити собівартість своїх автомобілів більше, ніж я зміг це зробити за останні п’ятнадцять років технологічними методами”.

 

1.3.5. ЕМПІРИЧНА ШКОЛА УПРАВЛІННЯ

Управління починається з розробки цілей.

П.Друкер

Виникла вона на основі об’єднання основних положень та ідей класичної школи і школи людських відносин у процесі розробки теорії і вивчення практики управління.

Засновником і теоретиком школи прийнято вважати професора менеджменту Нью-Йоркського університету, видатного теоретика в галузі управління П.Друкера. Він розробив теорію про управління як навчальну дисципліну. Найбільш відома робота Друкера “Ефективний керуючий”, що стала теоретичною основою концепції “управління за цілями”. В основі цієї концепції лежить так званий “синтетичний” підхід до організації. Тобто організацію розглядають як багатопланове явище, яке об’єднує цілі, ресурси і процеси, що відбуваються як у самій організації, так і за її межами (зовнішнє середовище). Видатними представниками школи є Р.Девіс, А.Слоун, А.Чандлер, У.Ньюмен, Д.Міллер, які прагнули наблизити теоретичні дослідження до практики шляхом визначення принципів організаційного управління, що звичайно формуються у вигляді наставлянь, указівок, інструкцій, зразкового статуту менеджерської діяльності.

У той час (середина 50-х років ХХ ст.) більшість менеджерів зосереджували основну увагу на функціях і процесах управління. Друкер же запропонував інший підхід: управління починається з розробки цілей, і тільки після того, як цілі визначені і сформульовані, переходять до формування функцій, системи взаємодії й організації процесу виробництва.

Основними елементами концепції “управління за цілями” є:

• визначення чітких стратегічних цілей;
• залучення до визначення і формулювання цих цілей усього персоналу організації;
• оцінка ефективності на основі результатів.

1.4. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ І ПРИНЦИПИ МЕНЕДЖМЕНТУ

Не людина існує для виробництва, а виробництво для людини.

1.4.1. СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ І ПІДХОДИ ДО РОЗВИТКУ МЕНЕДЖМЕНТУ

Суть раціонального менеджменту полягає в тому, щоб дати працівнику можливість достатньо заробляти, відчувати задоволення від власної праці і брати участь в управлінні підприємством.

К.Татеїсі

Сучасні теоретики менеджменту розрізняють такі концепції і підходи до розвитку науки управління: поведінкова концепція, системний підхід, ситуаційний менеджмент, процесний підхід, концепція “7-8”, теорія організаційної культури.

Поведінкова концепція. Розвиток психології, соціології, вдосконалення методів досліджень надали велику науковість вивченню поведінки людей у процесі праці. Наука про поведінку ґрунтується на врахуванні різних аспектів соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади й авторитету, організаційних структур, комунікацій на підприємстві. На відміну від школи людських відносин, що зосередила увагу на методах налагодження міжособистісних відносин, наука про поведінку прагне допомогти працівнику в розумінні своїх власних можливостей. Поведінкова концепція в центрі уваги тримає міжособистісні відносини в колективі, мотивацію, характер влади й авторитету, лідерство, організаційну структуру, комунікації. Основна мета цієї науки - підвищення ефективності діяльності підприємства за рахунок збільшення активності кожного індивіда.

Головну увагу приділяй не роботі, а робітнику.

Необхідність максимального використання людських можливостей, знань і ентузіазму як головної продуктивної сили відомий теоретик менеджменту Р.Хасімото пояснив так: “Орудувати кувалдою можна було змусити силою. Але думати силою не примусиш, причому думати так, щоб це було корисно виробництву і фірмі... Якщо ми визнаємо, що головна продуктивна сила - робітник, виходить, треба створювати умови, що спонукували б цю головну продуктивну силу бути високопродуктивною. Необхідно, щоб саме умови, а не керуючі спонукували робітників ефективно трудитися”.

У США в 90-ті роки минулого століття на державному рівні було визнано необхідним створення так званих “якісних робочих місць” як фактора підвищення конкурентоспроможності товарів. Якісне робоче місце визначається як високопродуктивна організація праці, що забезпечує робітникам стимули і можливості для високоефективної праці. Складові якісного робочого місця:

• участь працівників у процесі прийняття рішень;
• почуття спільності, взаємної підтримки і розуміння загальних економічних задач;
• довіра, повага і співробітництво між профспілками і керуючими;
• безпечні і здорові умови праці;
• гармонічне сполучення праці і сімейних інтересів.
  

Наука про поведінку вивчає також неформальні відносини в трудовому колективі, що на сучасному етапі визнані порівняними по важливості із самим менеджментом, їх розцінюють як вищу організаційну силу, що здатна або бойкотувати установки менеджера, або проводити їх у життя.

Найбільш відомі представники поведінкового напрямку - К.Арджиріс, Р.Лайкерт, Д.Мак-Грегор, Ф.Герцберг. Вони працювали в напрямку розвитку різних аспектів соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади й авторитету, організаційної структури, комунікації в організаціях, лідерства, зміни змісту роботи і якості трудового життя.

Системний підхід. Базується на теорії систем, що вперше була застосована в точних науках і в техніці, а наприкінці 50-х років ХХ ст. - і в теорії управління. Системний підхід до управління - це загальний спосіб мислення і підходу щодо організації і управління. Суть його полягає в пошуку простого в складному. В основі розгляду проблем управління лежить поняття системи. Система - це визначена цілісність, що складається з взаємозалежних частин (елементів), кожна з яких робить свій внесок у характеристику цілого, взаємодіє з іншими частинами. Відсутність хоча б одного елемента системи призводить до того, що система не буде працювати чи буде працювати неправильно (автомобіль, комп’ютер, телевізор, трудовий колектив - це системи). Відповідно до цього підходу менеджер повинен розглядати підприємство як сукупність взаємозалежних елементів (люди, організаційна структура, задачі, ресурси, технології), що орієнтовані на досягнення визначених цілей і тісно пов’ язані з зовнішнім середовищем.

Уперше застосував системний підхід і розглянув підприємство як соціальну систему американець Ч.Бернард. На його думку, основні функції менеджменту полягають у визначенні цілей організації, підтримці зв’язків між окремими її елементами і забезпеченні їхнього ефективного функціонування. Спираючись на системний підхід, Бернард сформулював концепцію соціальної відповідальності корпорації. Відповідно до цієї концепції діяльність окремих систем і прийняті в них рішення мають далекоглядні соціальні наслідки як всередині організації, так і в навколишньому середовищі. Тому менеджмент повинен враховувати це, маючи на увазі перспективні інтереси організації.

Ще одним відомим представником системного підходу в менеджменті прийнято вважати П.Друкера, який обґрунтував наступні принципи системного підходу:

• роль професійного менеджера в організації виняткова;
• управлінська еліта - основа підприємництва і сучасного суспільства;
• самоврядування трудового колективу підвищує відповідальність робітників за справи фірми, які самі обирають спеціальний орган, що займається рішенням їхніх соціальних проблем;
• головним в управлінні ставляться цілі організації, на основі яких визначаються функції, система і методи взаємодії всіх елементів процесу управління.
  

Ситуаційний менеджмент. Подальший розвиток і ускладнення діяльності в умовах ринку все більше ускладнює задачі управління виробництвом, робить їх суперечливими. Це вимагає при розробці управлінських рішень аналізувати виникаючі ситуації з урахуванням усіх перемінних факторів, оцінювати їхній можливий вплив на діяльність підприємства.

Ситуаційний менеджмент ґрунтується на тому, що пріоритетність методів управління визначається ситуацією. Оскільки існує безліч факторів як у зовнішньому, так і у внутрішньому середовищі, то не існує “найкращого” методу управління. У кожній конкретній ситуації найбільш ефективним буде той метод управління, що найбільш повно відповідає її суті.

Ситуаційний, чи маркетинговий, менеджмент покликаний перемінити раціоналістичний менеджмент, який виходив з того, що організація є “закритою системою” і її успіх на ринку визначається, насамперед, внутрішніми резервами (раціоналізація виробництва, ефективність праці, всеохоплюючий контроль з боку вищих керівників і чітке виконання усіх вказівок).

Ситуаційний менеджмент будується, виходячи з положень, що фірма є “відкритою системою” і успіх її визначається не стільки внутрішніми ресурсами, скільки здатністю органічно вписатися в зовнішнє середовище і пристосуватися до нього ”. А це значить, що система управління підприємством будується на готовності до адекватної реакції на різні впливи зовнішнього середовища.

Прихильники ситуаційного методу управління вбачають пряме застосування науки управління в тому, щоб навчити менеджера “ситуаційно мислити”, тобто вміти правильно оцінювати управлінсько-виробничі ситуації і знаходити виходи з них. Ситуаційний менеджмент ґрунтується на схемі, що складається з наступних етапів:

• діагноз ситуації і визначення головних проблем;
• формулювання управлінських цілей і виявлення принципового шляху їх досягнення;
• вивчення характеристик ситуації з виявленням факторів, що впливають на прийняття рішення;
• розробка альтернативних варіантів рішень;
• оцінка альтернатив і вибір найкращої, відповідно до тієї ситуації, що склалася;
• реалізація плану, досягнення максимального ефекту відповідно до цілей підприємства.
  

Практичне застосування ситуаційного менеджменту полягає в тому, що менеджер повинен:

• володіти ефективними засобами професійного управління, тобто розуміти суть процесу управління, індивідуальної і групової поведінки людей, знати методи планування і контролю і кількісні методи прийняття рішень;
• правильно розуміти й інтерпретувати ситуацію, тобто визначати найбільш важливі фактори і використовувати найбільш чутливі елементи, вплив на які дасть найбільший ефект;
• зв’язувати конкретні прийоми з конкретними ситуаціями, найбільш ефективно забезпечуючи досягнення мети організації в цих обставинах.
  

Таким чином, суть ситуаційного менеджменту зводиться до спроби теоретично сформулювати, емпірично перевірити і потім практично рекомендувати різні типові рішення в сфері організації виробництва і управління, системи планування, бухгалтерського обліку, підбору кадрів стосовно до кожної з типових управлінських ситуацій.

Процесний підхід. Для сучасного етапу розвитку теорії і практики менеджменту важливим є концептуальний підхід на основі взаємної згоди принципів і інструментів управління. Вперше поняття процесного підходу було застосовано прихильниками школи адміністративного управління, що намагалися описати функції менеджера. Однак ці функції розглядалися авторами як незалежні одна від одної. В даний час менеджмент розглядається як процес, що складається із серії взаємозалежних дій, як загальна сума усіх функцій управління. У свою чергу, кожна функція управління являє собою процес, що також складається із серії взаємозалежних дій. Таким чином, процес управління - це загальна сума усіх функцій управління. Процесний підхід став значним етапом у розвитку управлінської теорії, а його основні складові застосовуються сьогодні у практиці управління.

Концепція “7S”. Концепція розроблена в 80-ті роки Т.Пітерсом і Р.Уотерменом, Р.Паскалем і Э.Атосом. Суть її полягає в тому, що сучасна ефективно діюча організація будується на основі семи взаємозалежних елементів: стратегія, структура, система управління, персонал, стиль, кваліфікація співробітників, загальні цінності (англійською мовою кожен елемент позначається словом, що починається з букви “S”). Концепція вибудувана на принципі системності: зміна хоча б одного складового елемента приводить до зміни шести інших елементів.

Теорія організаційної культури. Перші згадування про цю теорію з’явилися в 1985 р. Авторами її вважають С.Сате, Е.Шайна, Т.Парсонса, Р.Квіна і ДжРорбаха, котрі стверджують, що організаційну культуру варто розглядати як інструмент, який дозволяє орієнтувати як усі структурні одиниці організації, так і окремих працівників на досягнення загальних цілей, стимулювати ініціативу, виховувати відданість організації, поліпшити поведінку і комунікації. Культура управління - це раціональна організація праці апарату управління, посилення ролі культурного елемента в ньому...

 

1.4.2. СУЧАСНІ ПРИНЦИПИ МЕНЕДЖМЕНТУ

Якщо та чи інша компанія розраховує вижити в наш час бурхливих змін, то їй варто пристосувати свою діяльність до змін у навколишньому середовищі - у політиці, економіці, суспільстві, технології.

К.Татеїсі

Основу побудови і управління сучасного підприємства, фірми складають принципи бізнесу, що визначають організаційну поведінку, прийняті рішення, оцінку результатів діяльності. Ці принципи формують представлення про ринок споживачів, конкурентів, технології і тенденції їх зміни, переваги і слабкі місця організації і джерела її прибутків.

Особливість сучасного менеджменту полягає в його спрямованості на забезпечення раціонального ведення господарства в умовах дефіциту ресурсів і досягнення високих кінцевих результатів з мінімальними витратами, оптимальною адаптацією організації до нових ринкових умов.

Принципи діяльності підприємств і фірм. Основні принципи менеджменту, вироблені на початку ХХ сторіччя, доповнилися відповідними духу і вимогам часу ефективними принципами діяльності підприємств і фірм:

• пріоритет споживача, надійність, швидкість і зручність обслуговування;
• висока якість товарів і послуг, наслідування лідерам;
• доступні широким масам покупців ціни;
• дотримання моральних норм;
• допомога іншим підприємцям у досягненні успіху;
• використання конкуренції (монополія - ворог високої продуктивності і якості);
• орієнтація на перспективу, підвищення стандартів і розширення сфери діяльності;
• орієнтація на кінцеві результати діяльності;
• прагнення до нововведень, постійна підтримка духу новаторства;
• опора на об’єктивні закони і реальність ринкових ситуацій;
• рішення нових проблем новими методами, виправлення помилок;
• орієнтація на індивідуальне споживання і загальнолюдські інтереси;
• концентрація діяльності на пріоритетних програмах;
• розширення і поглиблення зв’язків фірми з зовнішнім оточенням;
• постійний пошук альтернативних варіантів діяльності фірми.
  

Американські вчені Т.Пітерс і Р.Уотермен, вивчивши діяльність кращих фірм світу, експериментально підтвердили правильність викладених принципів і коротко сформулювали їх у такому порядку:

• орієнтація на досягнення успіху;
• орієнтація на запити споживача;
• самостійність і заповзятливість;
• продуктивність;
• зв’язок з життям;
• вірність своїй справі;
• простота структури, скромний штат управління;
• воля і твердість одночасно.
  

Принципи побудови взаємин менеджерів з персоналом. Новий час висуває жорсткі і конкретні вимоги до урахування і використання людського фактора. Серед характерних принципів побудови взаємин менеджерів з персоналом варто виділити такі:

• розвиток у людях умінь, творчих здібностей, бажання працювати професійно, ефективно і самостійно;
• збільшення чисельності співробітників, яких приваблює вироблення управлінських рішень;
• ототожнення співробітників з фірмою;
• постійне навчання персоналу в процесі виробництва, розвиток ключових груп працівників, планування кар’ єри;
• використання нестандартних, з гнучкими параметрами, режимів роботи персоналу;
• застосування нових способів стимулювання праці і новаторства;
• відхід від команд, розпоряджень і директив, перехід до корпоративної організаційної культури менеджменту, що базується на єдності інтересів, на партнерстві, співробітництві, взаємній вигоді, загальнолюдських цінностях;
• уміння викликати і підтримати ентузіазм персоналу, активно використовувати ідеї вдосконалення продукції і послуг;
• створення атмосфери загальної зацікавленості в справах фірми, заснованої на спільності корпоративних і індивідуальних інтересів;
• підвищення ролі неформальної організації;
• гармонійна взаємодія формальної і неформальної організації.
  

Притаманні організації принципи бізнесу повинні бути відомі і зрозумілі персоналу. Вони повинні постійно бути в центрі уваги керівництва організації, перевірятися практикою й обновлятися відповідно до реальних умов, у яких діє організація.

 

1.4.3. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ УПРАВЛІННЯ

Найважливіша задача японського менеджменту полягає в тому, щоб установити нормальні стосунки з працівниками, створити ставлення до корпорації як до рідної сім ’ї, сформувати розуміння того, що в працівників і менеджерів одна доля.

А.Моріта

Головною особливістю ХХ століття є гуманізація громадського життя, а в сучасному менеджменті все більшої ваги набуває гуманістична концепція, відповідно до якої не людина існує для виробництва, а виробництво для людини.

Зі вступом розвиненого суспільства в інформаційну стадію на зміну традиційному напрямку в менеджменті приходить новий індивідуалістсько-інформаційний напрямок.

Суть нової філософії управління визначається такими положеннями:

• ставка робиться на людину, яка самореалізується (на відміну від людини економічної і людини соціальної);
• усвідомлюється значення матеріальної і технологічної бази сучасного виробництва і надання послуг;
• посилюється увага не тільки до організаційної культури, але і до різноманітних форм демократизації управління;
• посилюється участь рядових працівників у розподілі прибутку (володіння визначеною часткою власності) і здійсненні управлінських функцій;
  посилюється міжнародний характер управління;
• підприємства постійно обновлюються і постійно прагнуть пристосуватися до зовнішніх факторів, головним з яких є споживач.
  

Нова філософія управління заснована на системно-ситуаційному підході, відповідно до якого основні передумови успіху лежать не всередині, а поза фірмою. Успіх організації в першу чергу залежить від того, наскільки вона вдало пристосовується до зовнішнього середовища. Втіленням нового підходу стало стратегічне управління на основі прогнозів майбутнього стану зовнішнього середовища.

Розвиток внутрішнього і зовнішнього середовища життєдіяльності підприємств привів до зміни змісту управлінської діяльності.

Основні положення сучасного менеджменту зводяться до наступного:

• будь-яка важлива задача в розвиненому суспільстві вирішується в організованих і керованих інститутах;
• менеджмент повинен допомогти організаціям стати мобільними в справі швидкого впровадження виробничих нововведень;
• основна задача менеджменту в розвинених країнах - зробити знання більш продуктивними, оскільки основна стаття витрат і основний капітальний ресурс розвиненої економіки - це працівник, що володіє глибокими знаннями;
• культура, система цінностей і переконань, властиві менеджменту, є засобом, за допомогою якого організація створює свої власні цінності і переконання;
• кожна фірма повинна шукати і вибирати власну модель управління з урахуванням розміру фірми, характеру продукції, що випускається, особливостей навколишнього середовища.
  

У 70-х роках ХХ ст. у всіх економічно розвинених країнах стало помітним різке розмежування функцій володіння і управління капіталом: як правило, управління більшістю фірм здійснюють наймані висококваліфіковані фахівці - менеджери, що не є абсолютними власниками фірм, а отримують зарплату чи беруть участь у прибутках фірми.