M&M (Marketing and Management)

 

12.1. Зміст та особливості планування розвитку поголів’я і виробництва продукції тваринництва.

12.2. Організація виробництва продукції скотарства.

12.3. Організація виробництва продукції свинарства.

12.4. Організація виробництва продукції вівчарства.

12.5. Організація виробництва продукції птахівництва.

 

12.1. Зміст та особливості планування розвитку поголів’я і виробництва продукції тваринництва

Як і в рослинництві, у тваринництві необхідно складати технологічні карти для раціональної організації виробництва окремих видів продукції, для кожної ферми на кілька років, але щороку коригувати у зв’язку із змінами в технології, техніці та організації виробництва.

Попередньо потрібно проаналізувати фактичний стан виробництва на фермі й вивчити перспективи впровадження нових методів годівлі та утримання тварин, визначити зооветеринарні заходи по фермі, уточнити кормові раціони, знайти ефективні способи переробки і підготовки кормів до згодовування, розробити заходи щодо максимально можливої механізації виробничих процесів тощо.

Перед складанням технологічної карти визначають вихідні дані для конкретної ферми: кількість поголів’я худоби, й продуктивність, валове виробництво продукції, спосіб утримання, норми годівлі, витрачання води, вихід гною, тривалість стійлового й пасовищного періодів, наявність і вартість приміщень, обладнання. Після цього починають складати карту. Вона являє собою таблицю відповідної форми, в якій можна виділити три частини. У першій записують усі роботи, які виконуватимуть на фермі, зооветеринарні й організаційні вимоги до них, вказують також добовий і річний обсяги робіт. У другій частині по кожному процесу визначають систему машин, обладнання та засоби автоматизації (марка, привод, вартість), їхню годинну продуктивність, кількість годин роботи протягом доби, чисельність обслуговуючого персоналу. Потім діленням добового обсягу робіт на паї добуток годинної продуктивності машин і кількості годин роботи протягом доби встановлюють потрібну кількість шин. У третій частині обчислюють затрати праці та експлуатаційні витрати (оплата праці з нарахуваннями, вартість палива і мастильних матеріалів, електроенергії, використані автотранспорту, амортизація й поточний ремонт обладнань тощо). Щоб визначити затрати праці, необхідно кількість годин роботи доби помножити на кількість робочих днів і чисельність обслуговуючого персоналу. Розмір експлуатаційних витрат за окремими статтями встановлюють за тією ж самою методикою, що й при складанні технологічних карт у рослинництві.

Центральне місце в технологічній карті належить підбору технологічного обладнання, оскільки воно значною мірою визначає економічну ефективність виробництва продукції тваринництва. При цьому потрібно передбачити комплексну механізацію та можливу автоматизацію виробничих процесів згідно, з вимогами технології виробництва, відповідність системи машин конкретним умовам останнього, можливість її використання протягом року, а також організацію виконання і виробничих процесів потоковим методом.

Планування та організація відтворення стада

Для підтримання необхідної кількості тварин і ритмічного виробництва продукції тваринництва на кожному сільськогосподарському підприємстві потрібно планувати своєчасну заміну вибулого внаслідок старіння, захворювань або з інших причин поголів’я, тобто постійне відтворення стада. Відтворення стада - це регулярна заміна вибулих тварин у такій самій або більшій кількості й того ж самого призначення, але молодшими та ціннішими.

Відтворення стада може бути простим, розширеним і звуженим. Якщо вибулих тварин замінюють такою ж самою кількістю, то таке відтворення називають простим; при введенні в стадо більшої або меншої кількості, тварин - відповідно розширеним або звуженим. Слід прагнути до того, щоб тварин замінювали з кращими породними і племінними якостями, скороспілішими та високопродуктивними, тобто здійснювали інтенсивне відтворення стада.

У тваринницьких галузях процес економічного відтворення взаємозв’язаний із процесом природного відтворення поголів’я. У дорослих тварин, які виступають засобами праці, з початку їхнього функціонування якісні ознаки (молочність, плодючість тощо) поліпшуються, їхня продуктивність починає знижуватися значно пізніше (наприклад, у корів - із 6-8-ї лактації). Тому при організації відтворення поголів’я важливим моментом є встановлення періоду найвищої продуктивності худоби та початку її зниження, чим і обґрунтовуються строк використання й відсоток вибракування тварин за рік.

На кожному підприємстві стадо певного виду тварин складається з двох частин: дорослого поголів’я та різновікового молодняку. Перша частина являє собою основні, а друга - оборотні засоби. Заміняють тих тварин, строк використання яких минув.

Строк використання - це період, протягом якого від тварин одержують продукцію. Його треба відрізняти від віку тварин, який відлічують із дня народження. Так, у корів строк використання починається з 24-го і більше місяців; від свиноматок перший приплід одержують у 14 -15,міс.

Вибуття зі стада дорослих тварин внаслідок старіння, захворювання, зниження продуктивності чи з інших причин називають вибракуванням, а поповнення стада - ремонтом. Молодняк, який використовують для ремонту стада, називають ремонтним, а інший - понадремонтним; його вирощують на м’ясо.

На сільськогосподарських підприємствах відтворення стада здійснюють двома шляхами: за рахунок вирощування власного молодняку та в результаті надходження його з інших підприємств. Значна частина підприємств самі вирощують ремонтний молодняк, створюючи для цього спеціалізовану ферму. Крім того, відтворення стада можливе на основі іжгосподарської кооперації шляхом створення спеціалізованих підприємств по вирощуванню нетелей або корів-первісток. Є також племінні підприємства для забезпечення товарних підприємств високоякісним племінним молодняком.

Планування структури стада

Структуру стада необхідно планувати так, щоб забезпечити систематичну заміну вибракуваних маток, приріст поголів’я відповідно до запланованих темпів розширеного відтворення для збільшення виходу продукції.

Структура стада визначає склад, кількість та якість одержаної продукції. Значною мірою вона впливає також на продуктивність праці, собівартість, рентабельність і товарність продукції, тривалість виробничого циклу в галузі, швидкість обігу засобів. З нею пов’язані способи утримання і типи годівлі тварин, використання трудових і матеріально-технічних ресурсів.

При плануванні структури стада необхідно враховувати:

• прийняту в господарстві систему тваринництва, спеціалізацію його на виробництві певного виду тваринницької продукції (молоко, м’ясо, вовна тощо).
  природні (біологічні); особливості відтворення стада, строки статевої зрілості різних, видів тварин, строки парування, 1 плодовитість тощо;
• особливості і характер організації кормової бази даного господарства (наявність природних угідь, штучні пасовища, можливості використання кормових відходів-жом. барда тощо);
• організаційно-господарський рівень розвитку тваринницьких галузей. До числа показників, що характеризують цей рівень і входять до структури стада, належать: розміри і строки реалізації продукції, встановлений в господарстві процент щорічного приросту стада; вік реалізації понадремонтного молодняку на племінні цілі, на м’ясо, характер і тривалість відгодівлі та нагулу окремих груп тварин; строки господарського використання тварин і пов’язаний з цим процент вибракування маток; розподіл строків отелень і ступінь їх щільності (число отелів, опоросів, окотів на рік і в розрахунку на 100 маток, діловий вихід приплоду до відйому на 100 маток).
  

У кожному господарстві слід враховувати фактичну і планову або раціональну структуру стада. Під фактичною структурою розуміють співвідношення статевих і вікових груп тварин на той або інший період. Планова або раціональна показує, яким повинно бути співвідношення тварин на наступний місяць, квартал, рік або на перспективу, яке найбільш відповідає плановій спеціалізації галузі, організаційно-технічному її рівню, що забезпечує систематичне виконання планів одержання високоякісної продукції і відтворення поголів’я.

При плануванні раціональної структури враховують напрямок галузі та її організаційно-технічний рівень (породу, скоростиглість, продуктивність, тип годівлі, строки парування, відтворення стада). Раціональна структура забезпечує максимальний вихід продукції в розрахунку на голову худоби. Вона дозволяє щорічно виробляти певну кількість м’яса не за рахунок випадкового контингенту поголів’я, а за рахунок раніше встановлених і відповідно підготовлених груп тварин. Недооцінка значення раціональної структури стада може призвести до того, що господарство буде змушене зменшувати основне поголів’я для виконання завдання з продажу м’яса.

У період посиленого формування стада фактична структура може не співпадати з раціональною, але повинна поступово наближатися до останньої. У правильно укомплектованому стаді фактична структура збігається з раціональною.

Планування обороту стада

Оборот стада складають на основі плану виробництва тваринницької продукції на місяць, квартал, рік. Насамперед проводять підготовчу роботу по складанню обороту стада: визначають поголів’я тварин по статевих і вікових групах на початок місяця, кварталу, року, виявляють парувальний контингент маточного поголів’я і ремонтного молодняку; складають помісячний план парування, отелів, окотів, опоросів: по статевих групах і віку визначають кількість голів тварин, що підлягають реалізації на м’ясо, продажу на племінні цілі і передачі на вирощування, відгодівлю і нагул; встановлюють маточне поголів’я, що підлягає вибракуванню по місяцях і кварталах, а також число ремонтного молодняку, необхідного для поповнення стада; визначають живу вагу тварин, що підлягають реалізації; встановлюють число корів по місяцях лактації.

Всю цю підготовчу роботу проводять на відділеннях, фермах і в бригадах, а потім підсумовують вихідні дані і приступають до складання обороту стада по господарству.

Форма обороту стада являє собою прибутково-витратну таблицю, що відображає надходження тварин і вибуття їх за певний період, вагу тварин по статевих і вікових групах і валовий приріст. У таблиці обороту стада наводяться наступні показники:

• поголів’я тварин на початок року і його жива вага;
• прибуття тварин: приплід, купівля і надходження з молодших груп із зазначенням живої ваги;
• вибуття тварин: переведення в старші групи, реалізація на м’ясо, на громадське харчування, для продажу працівникам господарства та їх жива вага.
  поголів’я тварин на кінець року і їх жива маса;
• середньорічне поголів’я. Вираховується воно по кормо- місяцях перебування тварин в даній віковій групі;
• середньодобовий приріст;
• валовий приріст.
  

При складанні обороту стада по окремих видах тварин необхідно враховувати їх особливості.

У стаді великої рогатої худоби виділяють наступні статево-вікові групи: бугаї-плідники, корови, нетелі, телиці старше року, телиці до року, бички старше року, бички до року, дорослі тварини на відгодівлі, приплід (телята).

Нетелей до групи корів переводять з моменту отелення. В ту ж групу переводять телиць старше року, спарованих до 20 березня запланованого року.

Приріст ваги по кожній статевовіковій групі на кінець року визначають з урахуванням прибуття і вибуття.

План отелів, парувань і штучного осіменіння корів і телиць складають, виходячи із прийнятого в господарстві розподілу отелів і парувань за попередній рік і одержання найбільшої кількості телят. При цьому слід враховувати напрямок спеціалізації і природно- кліматичні умови господарства. Треба прагнути до одержання зимово- весняних отелів, щоб максимально одержати молоко при використанні зелених кормів.

У стаді свиней виділяють наступні групи: кнури-плідники, основні свиноматки, свиноматки, що перевіряються, поросята 2-х місяців, 2-4 місяців, ремонтний молодняк, молодняк на відгодівлі (старше 4 місяців), доросле поголів’я на відгодівлі.

Перебування свинок в групі тих, що перевіряються, вважається з моменту парування до відйому поросят.

По досягненні поросятами 4-х місячного віку планується їх продаж, а інше поголів’я переводитеся в старші групи: ремонтного молодняку або молодняку на відгодівлі.

Приріст свиней визначають одночасно із складанням помісячного обороту стада і загальною сумою відображають в річному обороті. План парування свиней складають з таким розрахунком, щоб забезпечити найбільш рівномірне виробництво м’яса свиней.

У вівчарстві виділяють наступні групи: барани-плідники, барани- пробники, вівцематки, ярки до одного року, ярки старше року, баранчики до одного року, баранчики старше одного року, валухи, доросле поголів’я на відгодівлі, ягнята.

Парування овець планують з розрахунку одержання в основному зимових і ранньовесняних окотів. Оборот стада складають по всіх групах.

Ягнят, народження планового року в старшу групу не переводять. Весь молодняк минулих років переводять в старшу групу умовно, станом на кінець планового року. Продаж, передача, здача на м’ясо показується в цих розділах витратної частини оборотної відомості.

По птиці виділяють наступні вікові групи: кури дорослі, в т. ч. несучки; молодняк добовий; молодняк до 60 днів; молодняк від 60 до 150 днів; молодняк від 151 до 180 днів. Качки дорослі; молодняк добовий; молодняк до 60 днів; молодняк від 61 до 180 днів.

Молодняк курей і качок у віці 60 днів переводять в старшу групу. Одночасно вказують число голів, що йде для комплектування дорослого поголів’я з урахуванням резерву для вибракування. Реалізацію на м’ясо з ремонтної групи молодняка до 180 днів планують тільки в порядку вибракування поголів’я. Весь останній молодняк (крім бройлерів) планують до здачі на м’ясо у віці до 60 днів.

Докладно розрахунки обороту стада по птиці ведуться в спеціальних таблицях, а потім остаточні дані записують в оборот поголів’я птиці плану соціально-економічного розвитку господарства.

Оборот поголів’я звірів і кролів у спецгоспах складають окремо по додаткових формах для звіринницьких господарств.

При складанні обороту стада треба враховувати як природні (біологічні), так і організаційно-економічні умови, що впливають на нього.

Правильне складання обороту, стада по видах тварин на плановий рік має велике значення для останніх розрахунків про-фінплану, тобто по показниках обороту стада визначають потребу тварин в кормах, чисельність працівників і фонд заробітної плати, обсяг і строки виробництва і реалізації продукції, будівництво тваринницьких приміщень, собівартість продукції тваринництва і результати фінансової діяльності господарства тощо.

 

12.2. Організація виробництва продукції скотарства

Виробничі типи і розміри скотарських підприємств. Виробництвом продукції скотарства займається понад 90 відсотків сільськогосподарських підприємств. Велика питома вага молочно- м’ясних підприємств із замкнутим оборотом стада, які вирощують ремонтний та понадремонтний молодняк, У них корови становлять 40-50 відсотків загального поголів’я великої рогатої худоби, а понадремонтний молодняк вони реалізують на м’ясо в 15-18- місячному віці. Такі підприємства поширені в різних зонах, тому залежно від природно-економічних умов у них зі скотарством поєднується багато, галузей рослинництва. При цьому здійснюється внутрішньогалузева спеціалізація. Зокрема, створюються спеціалізовані ферми по виробництву молока, яловичини та вирощування ремонтного молодняку.

Однак слід відзначити, що нерідко процес поглиблення спеціалізації відбувається на основі міжгосподарської кооперації й створення таких виробничих типів скотарських підприємств із неповним оборотом стада:

• молочні, підприємства вирощують телят до 10-20-денного віку, потім реалізують їх на інші спеціалізовані підприємства, питома вага корів у стаді - 80-90 відсотків; таких підприємств найбільше в приміській зоні;
• спеціалізовані підприємства по вирощуванню нетелей від 10- 20-денного віку до 6-місячної тільності або корів-первісток до 3 міс лактації;
• державні комплекси по інтенсивному вирощуванню і відгодівлі понадремонтного молодняку від 10-20-денного до 13-18-місячного віку;
• спеціалізовані або міжгосподарські підприємства, що здійснюють заключну відгодівлю понадремонтного молодняку від 6- або 12-місячного віку. Вони організовані в основному поблизу переробних підприємств харчової промисловості, відходи якої використовують для відгодівлі (жом, барда тощо);
• підприємства, що спеціалізуються на утриманні великої рогатої худоби м’ясних порід при замкнутому обороті стада,; молодняк вирощують і відгодовують до 18-місячного віку;
• племінні підприємства, які займаються поліпшенням існуючих та виведенням нових порід, ліній, родин.
  

На багатьох неспеціалізованих підприємствах скотарство є допоміжною галуззю й поєднується з свинарством, вівчарством тощо.

Міжгосподарські підприємства, що спеціалізуються на відгодівлі молодняку, повинні мати 5-10 тис. голів. Побудовано також комплекси по виробництву яловичини на 3; 6; 9; 10 і 12 тис. головомісць. Такі розміри ферм і комплексів дають змогу впровадити промислові методи виробництва продукції скотарства. Однак на більшості сільськогосподарських підприємств фактичні розміри дещо менші. Особливо це стосується фермерських господарств, які утримують лише по кілька корів або 20-50 голів молодняка вирощують на м’ясо. У цих господарствах переважає ручна праця, тому вони не набули значного поширення.

Способи утримання худоби. Важливою умовою впровадження промислових методів виробництва продукції скотарства є використання прогресивних систем і способів утримання худоби. Застосовують в основному дві системи утримання: - стійлову та стійлово-пасовищну (пояснення поняття систем дивись в темі “Система тваринництва”).

Цілорічна стійлова система доцільна при вирощуванні та відгодівлі молодняку на м’ясо. Для корів і при вирощуванні нетелей ефективніша стійлово-пасовищна система. Остання впроваджена в районах із великою питомою вагою у структурі сільськогосподарських угідь високопродуктивних кормових угідь (Полісся, зона Карпат), а також в інших районах, де створено культурні пасовища на достатній площі (з розрахунку 0,25-0,4 га на голову).

Існують два способи утримання худоби: прив’язний і безприв’язний. Більш поширений прив’язний спосіб із використанням індивідуальних або групових прив’язей. Корми роздають в індивідуальні годівниці, доять корів переносними апаратами або у молокопровід. Таке утримання дає змогу здійснювати індивідуальний догляд за тваринами й вести облік виробленої продукції, але він досить трудомісткий. Проте і, за цих умов можна досягти ,високих показників.

Найефективнішим є безприв’язний спосіб утримання великої рогатої худоби, який може бути двох варіантів: на глибокій підстилці безприв’язно-боксовий. При безприв’язному способі основні виробничі процеси (годівля, доїння, напування) здійснюються, як правило, в різних приміщеннях або у різних зонах одного приміщення.

Залежно від способу годівлі безприв’язно-боксове утримання має такі варіанти:

• годівля здійснюється біля кормового столу, розміщеного в окремій зоні того ж самого приміщення;
• режимна годівля, коли худобу фіксують на певний час біля годівниць, які знаходяться у спеціальному приміщенні (“їдальні”);
• режимна годівля з годівниць, обладнаних у приміщенні перед боксами з протилежних боків однієї годівниці годують двох тварин.
  

Розрізняють також підстилковий і безпідстилковий способи утримання худоби. При другому варіанті худобу утримують на щілинній підлозі і гній провалюється через щілини в підлогові канали або сховища. Це значно знижує затрати праці на його видалення.

Телят молочного періоду утримують у клітках по одній чи дві голови.

Відтворення стада і вирощування ремонтного молодняку. При раціональній організації скотарства важливе значення має правильне відтворення стада. Воно ґрунтується на врахуванні біологічних особливостей тварин та організаційно-економічних вимог галузі. Йдеться про своєчасне парування (штучне осіменіння) телиць і корів після отелення; інтенсивне використання дорослих тварин та своєчасне їх вибракування; своєчасну заміну вибракуваних тварин продуктивнішим молодняком; збереження усього приплоду; ліквідацію яловості; підвищення плодючості; раціональне вирощування ремонтного молодняку; належну племінну роботу на підприємстві, спрямовану на поліпшення якості стада, тощо.

Найефективнішим є парування телиць у 16-18-місячному віці, а корів після отелення - через 1,5-2 міс. Для обґрунтування строку використання корів і розміру їх вибракування слід виходити з того, що найвищу продуктивність вони мають на 5-6 лактації, після чого вона знижується. Тому в нормальних умовах тварин потрібно утримувати 78 лактацій, тобто вибраковувати 12-15 відсотків їх на рік. Оскільки корів вибраковують не тільки через зниження продуктивності від старіння, а й з інших причин (захворювання, низька продуктивність на перших лактаціях), то вибракування може становити 20 відсотків і більше.

Важливе економічне значення в організації відтворення поголів’я корів має впровадження певної системи отелень, а відповідно й осіменіння. Вона може бути регулярною протягом року і сезонною. Першу доцільно застосовувати на приміських підприємствах, щоб якомога рівномірніше забезпечити міське населення незбираним молоком. На інших же, де значну частину молока переробляють з урахуванням того, що в літній період добовий надій від корови підвищується, а затрати на 1 ц молока знижуються порівняно із зимовим періодом, доцільні сезонні зимово-весняні отелення.

Відтворення стада в скотарстві значною мірою залежить від організації вирощування ремонтного молодняку. Його можна вирощувати як на молочних, так і на спеціалізованих підприємствах. Найкращою є система, коли останні вирощують корів-первісток, високопродуктивну частину яких використовують для комплектування молочних, підприємств.

Якщо ремонтний молодняк вирощують на молочних підприємствах, створюють спеціалізовані ферми. На великих підприємствах організовують контрольно-селекційні ферми, де утримують нетелей від 6-7 місячної тільності до 2-4 міс лактації корів- первісток, що дає змогу відібрати найкращих із них.

Виробництво молока. Воно характеризується високою трудо-і фондомісткістю, особливо на невеликих фермах із незначним рівнем механізації виробничих процесів.

При організації потокового виробництва молока з корів протягом 10-11 днів після отелення формують технологічну групу у 25-50 голів, яких потім утримують в окремих секціях цеху виробництва молока і цеху сухостійних корів.

Машинне доїння корів. Це найбільш трудомісткий процес виробництва молока, на який припадає до 40 відсотків затрат праці. В умовах прив’язного утримання корів доять за допомогою переносних доїльних апаратів у відра чи бідони, а також у молокопровід на установках “Даугава”, “Импульс-610”, АДМ-8, “Браславчанка” тощо.

При безприв’язному утриманні, що рекомендується для високомеханізованих ферм, корів доять на установках “Тандем” (УДТ- 8, УДТ-12), “Ялинка” (УДЕ-8, УДЕ-16, УДЕ-16М), які встановлюють у доїльних залах.

Корів доять двічі або тричі на добу. Але продуктивність праці підвищується при дворазовому доїнні навіть високопродуктивних корів.

У зростанні ефективності виробництва молока велике значення мас поліпшення його якості, чого досягають за рахунок організації первинної обробки молока та переробки на молочні продукти. Первинна обробка передбачає очищення молока (фільтрування) та охолодження. Допускається реалізація його протягом 1 год. після доїння; якщо це відбувається пізніше, то молоко необхідно охолодити до 10 °С.

Поліпшенню якості продукції значною мірою сприяють підтримання належного санітарного стану на фермі, насамперед чистоти, повна забезпеченість мийними засобами та іншими матеріалами, а також організація матеріального заохочення працівників за високу якість молока.

Доцільною є також організація переробки молока (нормалізація, пастеризація, розфасування в пляшки чи пакети), для чого обладнують спеціальні потокові лінії, на яких молоко розфасовується протягом 3540 хв. після доїння. Дедалі більшого поширення набуває глибока переробка молока на молочні продукти (сметана, сири тощо) з наступною їх реалізацією у власних магазинах або через торговельні підприємства за вищими цінами, ніж при реалізації на молокозаводи.

Підготовка і роздавання кормів. У молочному скотарстві застосовують індивідуальну та групову годівлю. У промисловому скотарстві дедалі більше поширюється варіант, при якому знижуються затрати праці. Залежно від фізичного стану корів годують окремими кормами або їхніми сумішами. Останній спосіб ефективніший, оскільки при цьому знижуються втрати кормів і витрати на їх роздавання. Але спочатку потрібно приготувати кормосуміш. Із такою метою на підприємствах будують кормоцехи, де встановлюють лінії з відповідним обладнанням для обробки грубих, соковитих та інших кормів, а також змішувачі.

Роздають корми мобільними роздавачами (тракторними, електрифікованими) і стаціонарними (скребковими чи стрічковими).

При використанні стаціонарних роздавачів не потрібно робити кормові проїзди у приміщенні, в ньому знаходиться більша кількість худоби, однак будь-яка поломка утруднює роздавання кормів, тому що замінити роздавачі не можна. При безприв’язному утриманні на глибокій підстилці соковиті й грубі корми згодовують на вигульних майданчиках через обмежувальні решітки. Концентровані ж, як правило, роздають перед доїнням з візків.

Для раціонального використання кормів у пасовищний період важливе значення має правильна організація випасання худоби. Існують два способи спасування зеленої маси на пасовищі:

• безсистемне (вільне) випасання, коли худоба пасеться щодня на всій площі протягом пасовищного періоду, в такому разі тварини поїдають передусім траву кращих рослин, а багато інших затоптується, що знижує врожайність;
• загінне випасання, коли пасовище поділяють на ділянки (загони), які й спасуються, одна за одною, кожний загін повинен бути вільним від худоби протягом 20-40 днів, щоб трава встигла відрости. Цей спосіб ефективніший.
  

Видалення гною з приміщень також потребує значних затрат праці й коштів. При прив’язному утриманні худоби найбільш поширене видалення гною за допомогою транспортерів ТСН-30Б, ТСН-20Б тощо та дельта-скреперів. Однак із стійл на транспортер гній навантажують у ручну, поперечним транспортером подають у транспортні засоби, які перевозять його в гноєсховище або на поле. Для цього використовують також пневмотрубопроводи.

При безприв’язному утриманні на глибокій підстилці гній із приміщень і вигульних майданчиків видаляють 1-2 рази на рік бульдозером, а потім транспортують у гноєсховище чи на поле. Якщо худобу утримують на щілинній підлозі, гній провалюється в канали, звідки видаляється транспортерами або самопливом. Іноді під підлогою обладнують траншею чи гноєсховище, де гній зберігається і видаляється один раз на рік. Такий спосіб найдешевший. Гноївку з гноєсховищ викачують за допомогою гноївкорозкидачів АНЖ-2 чи РЖ-1,7. Комплексна механізація й промислова технологія молочного тваринництва дають змогу виконувати майже всі виробничі процеси (доїння та обробка молока, підготовка й роздавання кормів, видалення гною і його обробка) потоково, для чого створюють потокові лінії.

Дорощування та відгодівля молодняку. При виробництві яловичини виділяють такі виробничі групи молодняку: до 4-6- місячного віку, від 4-6 до 12-14 міс і відгодівля від 12-14 до 16-18 міс.

Для вирощування молодняку до 12-14-місячного віку створюють спеціалізовані ферми (на підприємствах із замкнутим оборотом стада) або підприємства, в які телят переводять у віці 10-20 днів. Відгодівлю здійснюють на окремих фермах, на спеціалізованих або міжгосподарських (спільних) підприємствах, що досягають високих показників виробництва продукції.

При вирощуванні молочних телят (до 4-6-місячного віку) утримують у станках по 10-20 голів. Молоко та його замінники дають із відер або випоюють за допомогою установки УВТ-20. По закінченні молочного періоду телят передають на дорощування до 12- 14-місячного віку, після чого їх при живій масі 280-320 кг переводять на відгодівлю. Якщо вона здійснюється інтенсивним методом, то молодняк реалізують на м’ясо живою масою 400-500 кг (залежно від тривалості відгодівлі).

Ефективною є організація відгодівлі на відходах харчової промисловості (жом, барда тощо). Основні виробничі процеси на дорощуванні й відгодівлі такі ж самі, як і при обслуговуванні молочного стада, аналогічними є й способи утримання тварин.

На підприємствах південних районів із м’яким кліматом відгодівлю організовують на відгодівельних майданчиках, розрахованих на кілька тисяч місць і молодняк реалізовують, на м’ясо живою масою 400-450 кг. Високу ефективність має виробництво яловичини на державних комплексах, що реалізують по 10 тис. тварин на рік. На такі комплекси кожні 13 днів завозять 360 телят віком 10-20 днів. У першій фазі (молочний період) їх утримують, 65 днів (середньодобовий приріст живої маси 600 г), другій - 50 (880 г) і в третій - 276 днів (1162 г). Отже, молодняк реалізують через 392 дні живою масою 450 кг. Тварин утримують на щілинній підлозі безприв’язно-боксовим способом.

Такі комплекси по виробництву яловичини мають високу економічну ефективність порівняно з традиційною технологією. У них на 1 ц приросту живої маси витрачається близько 6 ц к. од. проти 10-12 ц на колективних сільськогосподарських підприємствах, прямі затрати праці - до 5 люд.-год, а загальні - близько 10 люд.-год, або в чотири рази менше. На них для вирощування і відгодівлі худоби застосовують концентратний тип годівлі (концкорми становлять близько 70 відсотків раціону).

Важливим резервом збільшення виробництва яловичини є вирощування тварин спеціалізованих м’ясних порід, які характеризуються вищими смаковими якостями м’яса, ніж худоба молочних і молочно-м’ясних порід. Ці підприємства організовують виробництво на основі внутрішньогалузевої спеціалізації. У їхньому складі можуть бути: ферми-репродуктори, де утримують корів й одержують приплід, який вирощують на підсосі до 6-8-місячного віку, ферми по вирощуванню ремонтного молодняку та нетелей, куди переводять теличок після відлучення від корів, ферми по вирощуванню і відгодівлі бичків та понадремонтних теличок, які також надходять після відлучення від корів.

Організація праці. У скотарстві основною формою організації праці є постійна виробнича спеціалізована бригада. Форми внутрішньобригадної організації праці залежать від кількості поголів’я, технології виробництва, способу утримання худоби, рівня механізації виробничих процесів та інших умов. У складі бригад формують ланки, зміни або групи працівників. На невеликих фермах бригада обслуговує окрему групу худоби.

На молочних фермах основною категорією працівників є доярки або оператори машинного доїння. Вони доять корів і виконують роботи, пов’язані з цим процесом. Скотарі (оператори по догляду за тваринами) прибирають годівниці, стійла, а також приміщення від гною, випасають худобу, виконують інші періодичні роботи. Роздавачі кормів (кормачі), кормачі-трактористи (оператори по годівлі тварин) готують і роздають корми тваринам, прибирають залишки кормів. Оператори по вирощуванню та відгодівлі молодняку виконують роботи відповідно до технології догляду за тваринами. Бригадири, крім керівництва бригадою, здійснюють облік надоїв і використання молока, осіменінь, отелень, надходження та витрати кормів, стежать за зберіганням інвентарю й обладнання.

Норми обслуговування залежать від технології виробництва, рівня механізації, продуктивності тварин та інших умов. Наприклад, при доїнні корів переносними апаратами у відра норма становить 20-30 голів, при доїнні у молокопровід - 50-100; у доїльних залах застосовують групову або ланкову форму організації праці.

При вирощуванні й відгодівлі молодняку норми навантаження на одного скотаря (оператора) за прив’язного утримання становлять 150-300 голів залежно від рівня механізації виробництва, на відгодівлі при безприв’язному утриманні - 500 голів і більше.

В умовах великих промислових комплексів потужністю 10 тисяч голів приміщення першої фази поділені на три секції по 20 станків у кожній, а в станку утримують 18 телят. Станки обладнанні клапанними автонапувалками і дев’ятьма установками для згодовування замінника незбираного молока. Комбікорм роздають автоматично по трубопровідній системі, сіно - за допомогою возиків. При цьому два оператори обслуговують одну секцію, тобто 360 голів. На третій фазі один оператор працює на дві секції, або доглядає 720 голів. У скотарстві застосовують одно- або двозмінний режим роботи. При обслуговуванні корів і нетелей найефективнішим вважають останній, але при дворазовому доїнні та дворазовій годівлі тварин. Двозмінний режим роботи має великі переваги перед однозмінним - у першому випадну працівники зайняті на фермі протягом 8 год., тоді як при однозмінній роботі - від 5-6 год. ранку до 20 год. з двома великими перервами. Це дає змогу більше часу приділити, особистим потребам, що впливає на закріплення кадрів.

Упорядкуванню організації праці на молочній фермі сприяє також впровадження дворазового доїння корів, підвищується навантаження і на 20-25 відсотків знижуються затрати праці на 1 ц молока порівняно з триразовим доїнням.

Функціональні обов’язки в скотарстві кожний працівник повинен виконувати згідно з встановленим розпорядком дня, якого слід суворо дотримуватися. Його розробляють для кожної ферми окремо на стійловий і пасовищний періоди, передбачаючи при цьому однакові проміжки часу між згодовуванням кормів і по можливості - між доїнням корів.

Послідовність виконання виробничих процесів протягом робочого дня та їхню тривалість встановлюють із таким розрахунком, щоб забезпечити належний .режим для тварин, створити найкращі умови для виробництва продукції й максимально ущільнити робочий день працівників, які доглядають худобу.

 

12.3. Організація виробництва продукції свинарства

Виробничі типи і розміри свинарських підприємств. У виробництві свинини дедалі важливішого значення набувають фермерські та особисті господарства.

Свинарство інтенсивніше повинне розвиватися на високомеханізованих фермах, а також у підсобних господарствах промислових підприємств, установ тощо.

У цій галузі виділяють кілька типів ферм і підприємств:

• репродукторні ферми та підприємства, де утримують свиноматок, приплід від яких вирощують до 3-4-місячного віку з наступною реалізацією на відгодівельні ферми та підприємства;
• відгодівельні ферми і підприємства, на яких молодняк відгодовують на м’ясо до 7-9-місячного віку й реалізують живою масою 100-120 кг;
• підприємства і комплекси із закінченим оборотом стада, де утримують маточне поголів’я й здійснюють відгодівлю одержаного молодняку. У цьому разі на підприємствах організовують дві ферми або цехи (сектори) в межах внутрішньогосподарської спеціалізації;
• племінні підприємства, які вдосконалюють існуючі породи і лінії, а також створюють нові. Племінний молодняк вони реалізують товарним підприємствам. На великих комплексах організовано племінні ферми, що вирощують молодняк для ремонту промислового стада.
  

Крім того, значного поширення набули невеликі ферми із замкнутим оборотом стада на підприємствах іншого виробничого напряму.

У свинарстві має місце концентрація виробництва. Тому важливо правильно обґрунтувати раціональні розміри ферм.

Відтворення стада та утримання свиней. Раціональне відтворення у свинарстві неможливе без правильно сформованого стада основних і перевірюваних свиноматок. Насамперед слід обґрунтувати співвідношення між ними, структуру стада, рівень інтенсивності використання тварин (кількість опоросів основних свиноматок за рік, вихід поросят на один опорос, тривалість використання окремих груп тварин, відсоток вибракування свиноматок, вік, жива маса та строки реалізації на м’ясо).

Основне стадо комплектують багатоплідними (7-8 поросят за перший опорос) і багатомолочними свиноматками та висококласними кнурами-плідниками. Свиноматок використовують 6-8 опоросів, тобто протягом 3-4 років, а на промислових комплексах - 2,5 року; відповідно вибракування становить 25-40 відсотків. Потім продуктивність свиноматок значно знижується. Строк використання кнурів-плідників - близько трьох років.

Щоб одержати необхідну кількість високоякісних свиноматок у ремонтній групі свинок потрібно мати в 2-2,5 раза більше. Парування їх у віці 9-10 міс при живій масі 120-130 кг.

Важливим моментом у свинарстві є організація стада кнурів-плідників. їхню кількість визначають, виходячи із середнього навантаження на одного кнура 18-20 свиноматок при природному паруванні й понад 60 маток при штучному осіменінні. Потрібно мати також групу перевірюваних кнурів - близько 40 відсотків основних.

Поросність у свиноматок у середньому, становить 114 днів. Відлучають поросят від них, у віці 2 міс, а на промислових комплексах - у 26; 30 і 45 днів.

При великій кількості поголівя свиноматок (на племінних підприємствах, великих фермах та комплексах) організовують рівномірні (цілорічні, конвеєрні) опороси. Це дає змогу досягти ритмічного і потокового виробництв. На невеликих фермах практикують сезонні (турові, циклічні) опороси. Основні свиноматки при цьому перший раз поросяться взимку, а другий - влітку (в два тури), перевірювані - навесні. Отже, можна організувати необхідні за розмірами групи тварин, які закріплюють за окремими працівниками.

У промисловому свинарстві маточне стадо використовують у двох напрямах: для одержання і вирощування молодняку з метою ремонту основного промислового стада; для одержання молодняку з метою вирощування і відгодівлі на м’ясо. Першу функцію виконують племінні ферми або підприємства.

Залежно від типу свинарських ферм, віку, фізіологічної стадії, а також виробничої групи тварин та інших умов застосовують різні способи утримання свиней - вигульне й без вигульне. Вигульне утримання може бути вільновигульним та режимно-вигульним. У першому випадку тварини мають вільний вихід із приміщень через лази у стінах, у другому їх випускають на вигульні майданчики на певний час. Різновидом вигульного є літньотабірне утримання свиней у літніх таборах. Але це менш інтенсивна система утримання, яка потребує додаткових капітальних вкладень на будівництво вигульних майданчиків чи таборів і призводить до зменшення навантаження на одного працівника. Тому така система утримання поширена на племінних і репродукторних фермах. Безвигульне утримання практикують на спеціалізованих відгодівельних підприємствах та великих промислових комплексів із потоковим виробництвом свинини. До безвигульного належить і кліткове утримання свиней, яке ще не одержало належного поширення.

За кількістю поголів’я розрізняють індивідуальне та групове утримання. Індивідуально утримують кнурів-плідників і свиноматок із поросятами. Тварин інших виробничих груп утримують за груповим методом. Рекомендуються такі розміри груп: холостих та поросних свиноматок - до 20 голів, поросят після відлучення і ремонтного молодняка - по 25-30 і свиней на відгодівлі - до 50 голів. Групами до 10 голів утримують кнурів-плідників.

Залежно від кількості поголів’я та наявності вигулів застосовують такі способи утримання свиней: групове безвигульне (особливо відгодовуваного молодняка), групове вільно-вигульне (свиней усіх виробничих груп) і станково-вигульне (поросних і підсисних свиноматок, кнурів-плідників). При вивільновигульному утриманні тварин годують у тому самому приміщенні або організовують “їдальні” в окремих приміщеннях.

Відгодівля свиней. У структурі стада свиней найбільшу питому вагу мають тварини відгодівельних виробничих груп, у яких закінчується процес виробництва продукції. Розрізняють кілька видів відгодівлі тварин, залежно від кінцевого продукту - м’ясний, беконний, напівсальний і сальний. При м’ясній відгодівлі поросят відгодовують від 3-4- до 7-7,5-місячного віку (інтенсивна відгодівля), а також до 9-місячного віку й реалізують живою масою 100-120 кг. Це найбільш поширений і найефективніший вид відгодівлі, який дає до 70 відсотків усієї продукції. Беконну (беконно-шинкову) відгодівлю здійснюють до 6-7-місячного віку поросят, яких реалізують живою масою 90-100 кг. Це свинина високої якості. При напівсальній відгодівлі молодняк утримують до 10-12-місячного віку при живій масі 120-150 кг, а на сальну - переводять вибракуваних свиноматок та кнурів-плідників живою масою 250-300 кг.

Годують свиней як сухими мішанками (комбікормами), так і вологими кормосумішами та харчовими відходами. Корми готують у кормоцехах, переважно на 6 тис. голів (КЦС-6000), до складу яких входять лінії для приготування коренеплодів, концентрованих кормів, силосу, сінажу й сінного борошна. Після обробки компоненти відповідно до раціонів змішують. Для більших ферм і комплексів кормоцеху обладнують кілька таких комплектів. Якщо тварин відгодовують харчовими відходами, то їх подрібнюють, стерилізують і видаляють механічні домішки.

Транспортують кормосуміші з кормоцеху автосамоскидами, тракторними роздавачами, (КУТ-ЗА тощо), транспортерами, електрокарами, пневматичними трубопроводами (вони найефективніші).

Для роздавання кормів використовують агрегати РКС-3000 М, комплект обладнання УЗК-2500, роздавачі РО-5А та ін. На великих промислових комплексах свиней годують комбікормами, які розбавляють водою і подають у годівниці за допомогою кормовідводів. Регулюють цей процес із пульта керування.

У свинарстві доцільна дворазова годівля (за винятком підсисних свиноматок і поросят після відлучення).

Видаляють гній при використанні підстилки за допомогою транспортерів ТСН-2, ТСН-3 тощо, а також комплектів обладнання КНУС на 3; 6; 18 і 24 тис. голів. Гній із станків видаляють гідрозмивом, а з вигульних майданчиків бульдозерами. На великих промислових фермах і комплексах при утриманні свиней на щілинній підлозі гній падає в підлогові канали, звідки видаляється гідро- самосплавом. Потім цю рідину насосами викачують на очищення.

Організація праці та її оплати має такі самі форми й системи, як і в скотарстві. Двозмінний режим роботи доцільний тільки при догляді за глибокопоросними та підсисними свиноматками.

Виробництво свинини на промисловій основі. В основу промислової технології покладено роздільно-цехову систему виробництва, яка спочатку впроваджувалася на свинофермах, а згодом - на комплексах. Вона забезпечує потоковість та ритмічність процесу виробництва і дає найкращі результати на великих комплексах.

Організаційно-виробнича частина такого комплексу складається з двох секторів: репродукції та відгодівлі. Кілька таких комплексів створили ще племінну ферму для вирощування ремонтного молодняку промислового маточного стада.

Сектор репродукції мас чотири дільниці:

• осіменіння та утримання свиноматок до 32-денної поросності. У першому приміщенні утримують 880 холостих свиноматок в індивідуальних станках, 190 кнурів-плідників і 100 ремонтних кнурців у 50 станках; у другому - розміщують 1408 індивідуальних станків для утримання свиноматок після осіменіння до 32-денної поросності;
• утримання свиноматок другого періоду поросності (від 32 до 112 днів) групами по 11-13 голів, усього 2708 голів; крім того, є станки для 880 ремонтних свиноматок, яких утримують групами по 20 голів;
• опоросу та утримання підсисних свиноматок із поросятами до 26-дснного віку; в двох приміщеннях тут утримують 960 свиноматок;
• вирощування поросят від 26- до 106-денного віку. У трьох приміщеннях є 40 боксів по 24 станки у кожному. У станку розміщують по 25 поросят, усього 24 тис. голів.

Крім того, у кожному приміщенні є по два бокси, де утримують по 336 поросят, які відстали в рості, їх усього 2016 голів.
Сектор відгодівлі має дві дільниці:

• першого періоду відгодівлі (від 106- до 152-денного віку); молодняк утримують у п’яти приміщеннях, де обладнано по шість секцій на 24 станки кожна; поросят утримують групами по 25 голів, усього 18 тис. голів;
• другого періоду відгодівлі (до 223-денного віку) таких самих розмірів, що й перша.
  

 

12.4. Організація виробництва продукції вівчарства

Виробничі типи і розміри вівчарських підприємств. У вівчарстві, на відміну від інших галузей тваринництва, чітко визначилися виробничі напрями залежно від якості основної продукції -вовни. Це тонкорунне, напівтонкорунне і грубововне. У свою чергу залежно від співвідношення основної та супутньої продукції розрізняють типи спеціалізації галузі: в тонкорунному вівчарстві породи овець поділяють на вовнові, вовново-м’ясні та м’ясо-вовнові; напівтонкорунному - на вовново-м’ясні та м’ясо-вовнові; у грубововному - на овчинні, смушкові, м’ясо-вовнові та м’ясо-сальні (курдючні). Тому організовано різні типи спеціалізованих підприємств і ферм, їх поділяють на племінні й товарні. До племінних належать племінні заводи, племінні підприємства-репродуктори, племінні ферми товарних підприємств, а також плем-об’єднання. Спеціалізовані товарні вівчарські підприємства і ферми можуть бути комбінованими, (із замкнутим оборотом стада), репродукторними, по вирощуванню ремонтного молодняка, вирощуванню й відгодівлі (нагулу) понадремонтного молодняка.

Вівчарські ферми створені на різну кількість голів (від 300 до 20 тис. і більше), що залежить в основному від природно-економічних умов, спеціалізації галузі та інших факторів. Раціональними розмірами ферм із замкнутим оборотом стада вважаються від 3-6 до 6-12 тис. голів, по виробництву вовни - від 3-6 до 12-24 тис. вівцематок, вирощуванню і відгодівлі понадремотного молодняку - від 5-10 до 3040 тис. голів. Такі розміри відповідають умовам інтенсивного виробництва.

Розміри ферм повинні поєднуватися з відповідними розмірами отар овець, які їх обслуговують окремі чабанські бригади. Розмір та спосіб формування отар визначаються поголів’ям овець на фермі, породою, умовами утримання, рівнем механізації виробничих процесів і кваліфікацією працівників. При формуванні отар необхідно дотримуватися таких вимог:

• вони мають бути однорідними за статтю, віком і по можливості за породою тварин;
• формуватися після відлучення ягнят, як правило, восени на строк не менше одного року; протягом року не рекомендується переформування отар, щоб не допустити знеособлення і зниження відповідальності чабанів;
• розміри отар повинні забезпечити найкраще обслуговування овець у певних умовах при максимальній економії робочої сили і засобів виробництва. В тонкорунному й напівтонкорунному вівчарстві в отарі має бути, голів: вівцематок - 600-800, ярок - 800-900, баранчиків - 400-500, валахів - 800-1000; у грубововному вівчарстві - відповідно 700-800; 600-800; 500-600 і 800-1000. У степових районах розміри отар, як правило, більші, ніж у гірських, поліських та лісостепових, а в племінному вівчарстві вони менші порівняно з товарними фермами.
  

Відтворення стада і способи утримання овець. Для раціональної організації відтворення поголів’я овець необхідно обґрунтувати спеціалізацію підприємства, структуру стада, сформувати отари, впровадити штучне осіменіння, вжити інших заходів, спрямованих на ліквідацію яловості маточного поголів’я, встановити систему окотів, своєчасно вибраковувати старих і непридатних із різних причин до дальшого використання вівцематок, баранів-плідників та валахів, забезпечити вирощування відповідної кількості високоякісного ремонтного молодняка, повноцінну годівлю, раціональне утримання тварин тощо.

Структура стада залежить від виробничого напряму вівчарства, особливостей кормової бази та інших умов. У тонкорунному вівчарстві питома вага вівцематок у стаді повинна становити 65-70 відсотків, а в м’ясо-сальному і смушковому грубововному - 75-80 відсотків.

В умовах екстенсивного ведення галузі окіт овець проводять навесні, коли їх утримують уже на пасовищі. На підприємствах, де заготовлені корми та побудовані приміщення, практикують зимові окоти, що дає змогу понадремонтний молодняк восени реалізувати на м’ясо й не утримувати його взимку. У шубному, м’ясо-сальному, а також частково у тонкорунному вівчарстві практикують ущільнені окоти (40-45 днів). Це дозволяє формувати отари з одновікового молодняка, у результаті чого полегшується догляд за ним. Крім того, стриження можна здійснювати за кілька днів й одержувати вовну однакової довжини, що важливо при її обробці.

Перед окотом на кожні 200-250 вівцематок виділяють ланку з трьох сакманників, які працюють по одному в три зміни. Через 3-4 дні після окоту ланку скорочують до 2 чоловік і вони працюють у дві зміни, а через 15-18 днів сакманники переходять на роботу в одну зміну. У 45 днів, після окоту, ланки скасовують і всі роботи виконують чабани.

Штучне осіменіння проводять у відповідні строки, маючи на увазі, що кітність триває приблизно 5 міс. Перший раз ярок парують у віці 14-18 міс, баранчиків - у 18, вівцематок після відлучення ягнят - у 3-4 міс. Вівцематок утримують 5-6, а баранів-плідників - 4-5 років і щороку вибраковують відповідно 15-20 і 20-25 відсотків поголів’я.

У інтенсивному вівчарстві застосовують систему циклічних окотів. При цьому щодня протягом 3-4 днів осіменяють по 300 вівцематок, у яких настала тічка. Це дає змогу сформувати отару кітних овець із 800-850 голів, за винятком тих, які перегулюють. Відразу за першою формують другу отару, а потім роблять перерву на три тижні, щоб за цей час для окоту звільнилися приміщення, від вівцематок першого циклу. Потім здійснюють ще два цикли осіменіння. Така система дозволяє зменшити кількість приміщень для окоту й утримання вівцематок з ягнятами, її можна застосовувати на фермах із поголів’ям 5 тис. вівцематок.

Залежно від способу організації кормової бази і кліматичних умов у вівчарстві розрізняють пасовищну або стійлово-пасовищну систему утримання. Пасовищну впроваджують у південних та південно-східних районах із великою площею пасовищ і малосніжними зимами. Овець майже цілий рік випасають. Відповідно до місця розташування пасовищ ця система може бути стаціонарно-пасовищною чи відгінно- пасовищною. Найбільш поширена культурно-пасовищна система, коли створюють запас кормів на період вигоряння пасовищ, поліпшують їх, обводнюють, впроваджують пасовищезміни з використанням польового кормовиробництва й створюють культурні пасовища.

У районах із короткою зимою і теплим кліматом при наявності пасовищ застосовують пасовищно-стійлову систему, а де тривала зима - стійлово-пасовищну. Якщо пасовищ мало, то влітку організовують табірно-пасовищне, а якщо їх немає - то стійлово-табірне утримання.

У стійловий період приготування й роздавання кормів вівцям здійснюють в основному так само, як і в скотарстві. Гній із приміщень та вигульних майданчиків видаляють бульдозерами. У пасовищний період воду транспортують пересувними водороздавачами ВУ-3. Використовують групові автонапувалки.

На деяких підприємствах впроваджено промислові методи виробництва продукції вівчарства. Вони ґрунтуються на концентрації маточного поголів’я на механізованих фермах, а понадремонтного молодняка - на майданчиках для вирощування і відгодівлі; застосуванні прогресивних методів відтворення стада (циклічність окотів вівцематок, їхня рівномірність у шубному вівчарстві, груповий окіт вівцематок, раннє відлучення приплоду тощо); комплексній механізації виробництва; виготовленні та використанні кормосумішей (гранульованих і розсипних); створенні культурних пасовищ із загінним випасанням овець тощо. Прикладом такої організації вівчарства є ферма КСП ім. Шевченка Знам’янського району Кіровоградської області, на якій утримують понад 10 тис. голів. Настриг вовни від вівці тут становить 5,6 кг.

Промисловість для комплексної механізації виробничих процесів постачає комплекти обладнання на 2,5; 5; 10 тис. вівцематок і 10 тис. голів вирощування та відгодівлі молодняка.

Стриження овець. Це основний процес при виробництві вовни, від якого значною мірою залежить її якість. Тривати воно має 1015 днів. Тонкорунних і напівтонкорунних дорослих овець стрижуть один раз на рік навесні, напівгрубововних і грубововних - двічі (навесні та восени), а романовських - тричі (навесні, влітку й восени). Молодняк весняних скотів стрижуть через рік, а зимових - у серпні - вересні.

Для стриження овець організовують електростригальні пункти, для яких промисловість випускає обладнання на 12; 24; 36; 48; 60 і 100 машинок. Обслуговують пункт спеціальні бригади. До них, крім стригалів, входять: начальник, наладчики обладнання, точильники ножів і гребінок, подавальники овець, віднощики рун, пресувальники-пакувальники, класирувальники вовни, обліковці, працівники ветеринарної медицини. Такі пункти можуть бути стаціонарними й пересувними, їх обладнують у спеціальному приміщенні, у вівчарнях або під навісами, але вони повинні бути світлими і теплими.

Стригальний пункт має такі відділення: для стриження овець, пакування вовни та утримання овець до і після стриження. До початку стриження складають робочий план, в якому визначають кількість та місце розташування стригальних пунктів, строки проведення операції, маршрути перегону овець до пунктів для кожної отари, завдання стригалям тощо.

Перед стриженням овець протягом 10-12 год. не годують і не напувають. Спочатку стрижуть поголів’я з менш цінною вовною - валахів та молодняк, а потім - вівцематок і баранів, попередньо почистивши їх. Стрижуть овець на столах або стелажах, руна зважують на вагах ВЦП-25, а кіпи вовни - на ВПГ-500. За допомогою спеціальних приладів визначають вихід чистої вовни. Бригада стригалів агрегату на 36 машинок за 10 днів може остригти 25 тис. голів і більше.

Відгодівля та нагул овець. Важливим заходом у вівчарстві, особливо в м’ясо-вовновому й м’ясо-сальному, є правильна організація відгодівлі та нагулу, що дає змогу збільшити виробництво баранини. У зимовий період на відгодівлю, а в літній - на нагул ставлять вибракуваних дорослих овець і понадремонтний молодник. Дорослих тварин і відгодовують протягом 2-3 міс, молодняк - до 7-8-місячного віку; реалізують його живою масою 35-40 кг.

Нагульні отари формують з овець однакового віку, породи, а також статі й вгодованості. Перед постановкою на нагул 5-10 відсотків поголів’я вибірково зважують і мітять. Це поголів’я потім періодично зважують, здійснюючи контроль за нагулом. Для виконання всіх виробничих процесів організовують чабанські бригади з 3-4 чоловік для обслуговування однієї отари. На багатьох підприємствах чабанські бригади створюють із 6-7 чоловік для обслуговування здвоєних отар або з 10 чоловік, коли об’єднують три отари. На великих вівчарських підприємствах організовують чабанські бригади комплексної механізації, за якими закріплюють не тільки поголів’я овець, а й ділянку землі для вирощування кормів, необхідні машини та обладнання для виконання виробничих процесів. З метою нагулу використовують природні або створюють культурні пасовища, де впроваджують загінний метод випасання.

Узимку, а також на підприємствах із невеликими площами пасовищ організовують відгодівлю овець на м’ясо. Ефективною є інтенсивна відгодівля, яка поширена на механізованих фермах, де всі виробничі процеси механізовано. При цьому тварин улітку відгодовують зеленою масою й концкормами, а восени і взимку — кормосумішами в розсипному та гранульованому вигляді.

Організація праці. Основною формою організації праці у вівчарстві є спеціалізована чабанська бригада, причому за розміром вона значно менша, ніж у скотарстві та свинарстві. До складу комплексних бригад входять ланки по обслуговуванню отар окремих статево-вікових груп і виробництву кормів.

 

12.5. Організація виробництва продукції птахівництва

Виробничі типи і розміри птахівницьких господарств. Птахівництво за виробничим напрямом може бути яєчним, м’ясним і м’ясо-яєчним, причому яєчний та м’ясо-яєчний напрями поширений тільки у птахівництві. М’ясний напрям - це вирощування курчат-бройлерів, качок, гусей, індиків та іншої птиці.

Птахівничі підприємства поділяють на племінні й товарні. До племінних належать селекційно-генетичні зональні станції й експериментально-дослідні господарства наукових установ, державні контрольно-випробувальні станції, племінні заводи і держплемпід- приємства, інкубаторно-птахівницькі підприємства. Крім того, виділяють племінні ферми товарних підприємств. Серед останніх найефективнішими стали птахофабрики, які виробляють яйця і м’ясо на промисловій основі. Частина з них веде виробництво на купованих кормах, інші вирощують їх самі. Товарну продукцію птахівництва виробляють також птахівницькі ферми КСП, де ця галузь є допоміжною.

Із найменшими витратами продукція птахівництва виробляється там, де ферми і підприємства мають раціональні розміри.

На державних та інших птахофабриках по виробництву яєць рекомендується утримувати не менш як 0,5 млн. голів, по вирощуванню бройлерів - 3-8 млн., каченят - 1-1,5 млн., гусенят та індиченят - 250-500 тис. голів за рік.

Відтворення стада і способи утримання птиці. Для організації відтворення стада слід обґрунтувати тривалість використання маточного й промислового стада, способи його комплектування, впровадити заходи щодо максимального збереження молодняка, підвищити рівень племінної роботи тощо.

У промисловому птахівництві необхідно забезпечити рівномірне протягом року виробництво яєць як для інкубації, так і харчових, чого досягають завдяки багаторазовому комплектуванню стада дорослої птиці. При замкнутому виробничому циклі на птахофабриках утримують батьківське стадо й вирощують ремонтний молодняк, який у віці 140-150 днів переводять в основне стадо. Деякі птахофабрики закуповують ремонтний молодняк на підприємствах-репродукторах або добових курчат на інкубаторно-птахівницьких станціях, яких потім вирощують. Комплектуючи основне стадо, враховують тривалість використання птиці. Так, у промисловому птахівництві яєчного напряму курей утримують 8-9 міс, у м’ясному - молодняк реалізують в такому віці: бройлерів - 55-65 днів, каченят - 45-55, гусенят - 65-70, індиченят - 120 днів.

При організації відтворення стада, у племінному птахівництві треба виходити з того, що курей, качок та індиків доцільно використовувати 2-3 роки, гусок - 5-6, гусаків - 4-5 років. Навантаження на одного самця повинне бути таким: курей та індичок - 10-11, качок - 7-8, гусок - 4-5. Якщо впроваджене штучне осіменіння, то ці норми доцільно збільшити у 8-10 разів.

Залежно від інтенсивності ведення галузі, біологічних вимог окремих видів та груп птиці, а також природних умов застосовують різні способи утримання. В промисловому птахівництві найбільш поширене кліткові утримання курок-несучок, молодняка курей, качок та інших видів птиці. Кліткове обладнання встановлюють батареями до п’яти ярусів. У кожній клітці утримують 5-6 курок-несучок або по 1012 голів молодняку. Це найефективніший спосіб, який дає змогу утримувати в приміщенні у 3-4 рази більше птиці, ніж на підлозі, а також повністю механізувати й автоматизувати виробничі процеси.

Підлогове утримання може бути кількох варіантів: на щоденнозмінюваній або довгонезмінюваній підстилці, сітчастій чи планчастій підлозі. Його застосовують при вирощуванні бройлерів, качок, гусей, індиків, при утриманні курей батьківського стада, на невеликих яєчних фермах КСП та у фермерських господарствах. Але при цьому щільність посадки птиці в приміщенні значно нижча, ніж при клітковому утриманні.

Вигульне утримання курей характерне для племінних підприємств і ферм, а також при утриманні батьківського стада на птахофабриках. Вигули розміщують навколо пташника. Гуси, качки та індики перебувають на вигульно-пасовищному утриманні.

При вольєрному утриманні птиця знаходиться в легких тристінних навісах (вольєрах), фасадний бік яких закрито сіткою. Поблизу вольєр обладнують вигульні майданчики. Такий спосіб поширений у південних районах із теплим кліматом.

Качок і гусей утримують на воді. На великих фермах застосовують ще комбінований спосіб, тобто курчата до 60-денного, індиченята до 45-денного, а каченята і гусенята до 20-денного віку перебувають у клітках, а потім їх переводять у літні табори або водойми.

Промислове виробництво яєць. Значну частину валового виробництва яєць дають птахофабрики та державні спеціалізовані підприємства, які можуть мати повний і неповний цикли виробництва. Птахофабрика яєчного напряму з повним циклом виробництва складається з кількох цехів.

Цех батьківського стада, в якому кури перебувають разом із півнями і де одержують яйця для інкубації. Поголів’я цього цеху утримують, як правило, на підлозі й комплектують за рахунок купівлі яєць або добових курчат на племінних підприємствах.

У цеху інкубації одержують добових курчат для комплектування промислового, а іноді й батьківського стада.

Цех вирощування молодняка до 60-денного віку, де вирощують, як правило, курочок клітковим способом. Використовують 4-5-ярусні кліткові батареї, інколи застосовують підлоговий спосіб. Потім поголів’я переводять у цех вирощування ремонтного молодняка, в якому утримують птицю до 140-150-денного віку для комплектування промислового, а іноді й батьківського стада. Тут використовують 3-4- ярусні кліткові батареї. Молодняк для ремонту батьківського стада утримують на підлозі. Поширюється вирощування ремонтного молодняка від 1 до 140-150-денного віку тільки в клітках, оскільки птиця тут краще зберігається й розвивається.

Вирощений ремонтний молодняк переводять у цех батьківського стада, а основну частину - у цех промислового стада курок-несучок. Це основний цех птахофабрики, в якому одержують кінцеву продукцію. Тут курей утримують у клітках, як правило, по 5-6 голів. Використовують 1-4-ярусні кліткові батареї, причому перші автоматизовано (безперервне збирання яєць). Кліткові батареї мають обладнання для механізованого роздавання кормів, видалення посліду, водопостачання. У пташниках також встановлено обладнання для регулювання мікроклімату.

Промислове стадо комплектують, замінюючи все поголів’я одного приміщення після профілактичних заходів у ньому. Складають річний графік комплектування стада в пташниках. У промисловому птахівництві використовують не тільки 1-, а й 2-6- поверхові приміщення, що знижує вартість одного головомісця.

Крім перелічених цехів, до складу птахофабрики входять: забійний кормоцех, якщо виникає в ньому потреба, склад готової продукції з холодильником, цех утилізації посліду й різних відходів виробництва.

Промислове виробництво м’яса птиці. Вирощуючи курей, качок, індиків, гусей одержують м’ясо. Найбільше м’яса одержують при вирощуванні курчат-бройлерів. Це високоефективна галузь, яка характеризується скороспілістю, високоякісною, продукцією, низькими витратами кормів. Вирощуванням курчат-бройлерів займаються, як правило, птахофабрики із замкнутим виробничим циклом. До їхнього складу входять такі цехи: батьківського стада, інкубації, вирощування ремонтного молодняку, вирощування м’ясного молодняку, а також забою, приготування кормів, утилізації посліду та інших, виходів. Якщо птахофабрика одержує курчат із репродукторних підприємств, то перші три цехи відсутні.

В основному цеху (вирощування м’ясних курчат) птицю утримують у клітках по 10-12 голів, та на підлозі з глибокою підстилкою. Приміщення використовують інтенсивно - забезпечується 4,5-5,5-разове вирощування курчат за рік.

Важливе місце відведено цеху забою й обробки птиці, тому що перетримка курчат понад встановлений строк неефективна. У зв’язку з цим добова потужність його повинна відповідати денному виходу відгодованих курчат, тобто місткості одного пташника або одного залу оскільки згідно з вимогами ветеринарної медицини його треба звільнити за один день. Вирощування гібридних курчат триває 56-63 дні. У пташниках і допоміжних цехах виробничі процеси механізовано й автоматизовано.

Ефективним є вирощування каченят на м’ясо, особливо при наявності водойм, де птиця може знайти значну кількість природних кормів.

На деяких підприємствах поширене виробництво гусячого м’яса. Цей вид птиці добре використовує пасовища і водойми. Гусенят реалізують у 65-70 днів живою масою 4-5 кг. Утримують їх до 20-денного віку в клітках, у теплих приміщеннях, а також на глибокій підстилці або планчастій підлозі.

Дієтичним продуктом є м’ясо індиків. Молодняк вирощують до 4-місячного віку й реалізують живою масою 4-6 кг. Як і каченят, індиченят вирощують у три періоди і в таки самих умовах, проте тривалість періодів інша: перший - 20-30, другий - 45-50 днів і третій - до забою. Влітку індиченят з 20-денного віку можна випасати на пасовищах тобто організовувати табірно-пасовищне утримання.

Організація праці. Як і в інших галузях і птахівництві основною формою організації праці є постійна виробнича бригада, розміри якої коливаються від 15-30 чоловік залежно від способу утримання й виду

птиці, різної механізації виробничих процесів та спеціалізації виробництва тощо. Одна бригада може доглядати всі виробничі групи птиці (на великих підприємствах). Тоді в її складі організовують ланки по 3-7 чоловік для обслуговування кожної групи. На великих спеціалізованих птахофабриках бригади доглядають, як правило, однорідне поголів’я. У такому разі за ланками закріпляють окремі приміщення.

У птахівництві норми обслуговування тварин одним працівником значно коливається, що визначається умовами виробництва. Так, навантаження на одну пташницю-оператора на птахофабриках із клітковим утриманням становить 3-18, а з повною автоматизацією - до 40 тис. курок-несучок, 7-15 тис. бройлерів, 1-3 тис. каченят, 0,8-1 тис. індиченят, 0,5-1 тис. гусенят. Оператори по догляду за птицею стежать за правильною її годівлею, підтриманням необхідного мікроклімату, спостерігають за роботою механізмів і регулюють їх, проводять дрібний ремонт, видаляють слабку й загиблу птицю, здійснюють поточне прибирання приміщень, беруть участь у зооветзаходах тощо. На птахофабриках застосовують однозмінний режим праці та п’ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями за змінним графіком.

ПЕРЕГЛЯНУТИ СЛАЙДИ ПРЕЗЕНТАЦІЇ

 

Контрольні питання

1. Які особливості різних систем тваринництва?
2. Особливості планування, відтворення стада і обороту стада.
3. Виробничі типи скотарських ферм.
4. Способи утримання великої рогатої худоби.
5. Основні виробничі процеси, що здійснюються при виробництві молока.
6. Виробничі типи свинарських підприємств та способи утримання свиней.
7. Структура промислового свинокомплексу.
8. Виробничі типи вівчарських ферм та організація виробничих процесів у вівчарстві.
9. Виробничі типи птахівничих підприємств та способи утримання птиці.
10. Особливості виробництва яєць і м’яса птиці на птахофабриках.

 

ПРОЙТИ ТЕСТ НА ЗАСВОЄННЯ ВИВЧЕНОГО